Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
— Побачимо, так воно чи ні,— мовив він.— Я кидаю вам виклик: зробіть те, що я збираюся зробити.
— Кидаєте мені виклик?
Джоллі посміхнувся.
— Атож, кидаю вам виклик. І я певен, що ви його не приймете.
Вела охопило лихе передчуття: це був стрибок наосліп.
— Я не забув, як ви любите задиратися,— спроквола сказав Джоллі,— і думаю, що на більше ви не здатні. Не забув я й того, як ви сказали, що я нібито за бурів.
Вел, важко дихаючи сам, почув чиєсь болісне зітхання і побачив обличчя Голлі: воно трохи схилилося наперед, бліде, з величезними очима.
— Еге ж,— провадив Джоллі, якось дивно посміхаючись,— зараз ми побачимо. Я йду добровольцем у кавалерійський полк і закликаю вас зробити те саме, містере Вел Дарті.
Вел конвульсивно сіпнув головою. Його наче вдарили межи очі — такий нежданий, жорстокий, жахливий удар було завдано його мріям, і він підвів на Голлі очі, повні зворушливої безпорадності.
— Сідайте!—сказав Джоллі.— Не поспішайте. Поміркуйте добре.
І він сам умостився на бильці дідусевого крісла.
Вел не сів. Він стояв на місці, глибоко застромивши руки в кишені бриджів — тремтячі, стиснуті в кулаки руки. Думка про страшне лихо, що неминуче впаде на нього, хоч би на що він зважився, стукотіла в його мозку, наче сердитий поштар. Якщо він не прийме «виклику», то зганьбить себе в очах Голлі, а також в очах свого юного ворога, її жорстокого брата. Якщо ж він прийме його,— ох!— тоді прощай усе: її обличчя, очі, волосся, її поцілунки, яких він тільки-тільки зазнав!
— Не поспішайте,— повторив Джоллі.— Я не хочу вас підганяти.
І вони обидва подивилися на Голлі. Вона прихилилася до книжкових полиць, що сягали стелі, притуливши свою темнокосу голівку до «Римської імперії» Гіббона; її сірі очі, сповнені муки й жалю, дивилися на Вела. І він, хоч ніколи не визначався проникливістю, раптом ніби прозрів. Вона буде пишатися своїм братом — його ворогом! Вона буде соромитися за нього! Його руки вихопилися з кишень, наче їх виштовхнула звідти пружина.
— Гаразд!— сказав він.— Згода!
Обличчя Голлі — о, яке воно було дивне! Він побачив, як вона зашарілася, ступила наперед. Він вчинив, як треба: її обличчя сяяло сумовитим захопленням. Джоллі встав і ледь уклонився, ніби кажучи: «Ти склав іспит».
— Отже, завтра,— сказав він.— Ми підемо разом.
Отямившись від збурення, яке спонукало його на цей рішучий крок, Вел злостиво подивився на нього з-під густих вій. «Гаразд,— подумав він,— нічого не вдієш: твоє зверху. Доведеться мені вступити до війська, але я ще тобі колись віддячу за це». І він сказав із гідністю:
— Я до ваших послуг.
— Ми зустрінемося на головному вербувальному пункті,— мовив Джоллі,— опівдні.
І, розчинивши засклені двері, він вийшов на терасу, додержуючись того самого принципу, який примусив його вийти, коли він застав їх у залі.
Лишившись на самоті з тією, що за неї йому довелося заплатити таку несподівано дорогу ціну, Вел почував себе вкрай збентеженим. Проте йому кортіло повеличатися. Не слід показувати, що в нього на серці.
— В кожному разі, я зможу досхочу наїздитися верхи й настрілятися,— сказав він,— це вже принаймні деяка втіха.
І він відчув якусь жорстоку радість, почувши зітхання, що, здавалося, вихопилося з глибини її серця.
— О, війна незабаром скінчиться,— сказав він,— можливо, нас навіть не встигнуть послати в Африку. Та мені до того байдуже, якби не ви.
Тепер він хоч спекався цього клятого розлучення. І то добре! Він відчув, як її тепла рука торкнулася до його руки. Джоллі, мабуть, гадає, що розбив їхнє кохання? Він міцно обнімав її за талію, ніжно дивився на неї крізь вії, усміхався, щоб підбадьорити її, обіцяючи, що скоро приїде, відчуваючи, що йому додалося зросту принаймні на шість дюймів і що він має над нею таку владу, про яку не насмілювався навіть мріяти. І він безліч разів поцілував її, перш ніж сів на коня і поїхав назад до міста. Ось як швидко від найменшої спонуки розцвітає й росте власницький інстинкт.
IX. ОБІД У ДЖЕЙМСА
У Джеймсовій оселі на Парк-лейн уже не влаштовували урочистих обідів: у кожному домі настає такий час, коли господареві чи господині це стає не під силу — і вже ніколи більше не частують дев'ятьма стравами двадцять ротів над двадцятьма білосніжними серветками, а хазяйська кішка вже ніколи не дивується, чого це її раптом замкнули.