Сага про Форсайтів

— Не поспішайте,— повторив Джоллі.— Я не хочу вас підганяти.

І вони обидва подивилися на Голлі. Вона прихилилася до книжкових полиць, що сягали стелі, притуливши свою темнокосу голівку до «Римської імперії» Гіббона; її сірі очі, сповнені муки й жалю, дивилися на Вела. І він, хоч ніколи не визначався проникливістю, раптом ніби прозрів. Вона буде пишатися своїм братом — його ворогом! Вона буде соромитися за нього! Його руки вихопилися з кишень, наче їх виштовхнула звідти пружина.

— Гаразд!— сказав він.— Згода!

Обличчя Голлі — о, яке воно було дивне! Він побачив, як вона зашарілася, ступила наперед. Він вчинив, як треба: її обличчя сяяло сумовитим захопленням. Джоллі встав і ледь уклонився, ніби кажучи: «Ти склав іспит».

— Отже, завтра,— сказав він.— Ми підемо разом.

Отямившись від збурення, яке спонукало його на цей рішучий крок, Вел злостиво подивився на нього з-під густих вій. «Гаразд,— подумав він,— нічого не вдієш: твоє зверху. Доведеться мені вступити до війська, але я ще тобі колись віддячу за це». І він сказав із гідністю:

— Я до ваших послуг.

— Ми зустрінемося на головному вербувальному пункті,— мовив Джоллі,— опівдні.

І, розчинивши засклені двері, він вийшов на терасу, додержуючись того самого принципу, який примусив його вийти, коли він застав їх у залі.

Лишившись на самоті з тією, що за неї йому довелося заплатити таку несподівано дорогу ціну, Вел почував себе вкрай збентеженим. Проте йому кортіло повеличатися. Не слід показувати, що в нього на серці.

— В кожному разі, я зможу досхочу наїздитися верхи й настрілятися,— сказав він,— це вже принаймні деяка втіха.

І він відчув якусь жорстоку радість, почувши зітхання, що, здавалося, вихопилося з глибини її серця.

— О, війна незабаром скінчиться,— сказав він,— можливо, нас навіть не встигнуть послати в Африку. Та мені до того байдуже, якби не ви.

Тепер він хоч спекався цього клятого розлучення. І то добре! Він відчув, як її тепла рука торкнулася до його руки. Джоллі, мабуть, гадає, що розбив їхнє кохання? Він міцно обнімав її за талію, ніжно дивився на неї крізь вії, усміхався, щоб підбадьорити її, обіцяючи, що скоро приїде, відчуваючи, що йому додалося зросту принаймні на шість дюймів і що він має над нею таку владу, про яку не насмілювався навіть мріяти. І він безліч разів поцілував її, перш ніж сів на коня і поїхав назад до міста. Ось як швидко від найменшої спонуки розцвітає й росте власницький інстинкт.