Сага про Форсайтів

— Ну,— мовив він,— які у вас новини, бідна вигнаннице?

— Ніяких.

— Нічого не чути про Сомса?

— Нічого...

— Я здав вашу квартиру і, як належить сумлінному управителю, привіз вам грошей. Як вам подобається Париж?

Провадячи ці розпити, він подумав, що йому ніколи не доводилося бачити таких гарних і ніжних уст; спідня губа ледь вигиналася вгору, а біля кутика верхньої видніла малесенька ямочка. Йому здалося, що він оце щойно побачив жінку в створінні, яке досі було для нього ніби живою статуєю, котрою він милувався, неначе витвором мистецтва. Вона призналася, що жити самій у Парижі трохи важко; а проте Париж так захоплений власним життям, що здебільшого в ньому почуваєш себе безпечно, як у пустелі. До того ж англійців тут тепер не вельми полюбляють!

— Навряд чи ця неприязнь поширюється на вас,— сказав Джоліон.— Ви маєте подобатися французам.

— Це породжує свою незручність.

Джоліон кивнув головою.

— Ну, а поки я тут, дозвольте мені поводити вас по місту. Ми почнемо завтра. Запрошую вас пообідати в моєму улюбленому ресторані, а тоді підемо в оперету.

Відтоді почалися щоденні зустрічі.

Незабаром Джоліон збагнув, що для тих, хто прагне сповільнити розвиток любовного почуття, Париж перше і водночас останнє місце, де можна зберегти товариські стосунки з гарною жінкою. Ця щойно відкрита істина заволоділа його серцем, виспівуючи, наче пташка: «Elle est ton rêve! Elle est ton rêve!» [37] Часом такий стан здавався природним, часом смішним — тяжкий випадок пізньої любові. Суспільство вже раз зробило його вигнанцем, і відтоді він перестав зважати на умовну мораль; але думка про кохання, на яке вона не могла відповісти взаємністю — хіба може вона, коли він у такому віці?— навряд чи виходила за межі його підсвідомості. До того ж йому було дуже боляче згадувати про її змарноване, самотнє життя. Відчуваючи, що їй приємне його товариство і що вона щиро тішиться їхніми прогулянками, він намагався не зробити й не сказати нічого такого, що могло б зіпсувати цю втіху. Вона упивалася його дружбою, наче зів'яла рослина, яка жадібно вбирає в себе воду. Наскільки їм було відомо, ніхто, крім нього, не знав її адреси, в Парижі у неї не було знайомих, а в нього дуже мало, тож, здавалося, не було потреби дбати про обережність під час прогулянок, розмов, відвідин концертів, виставок, театрів, ресторанів, під час екскурсій до Версаля, Сен-Клу і навіть Фонтенбло. Час линув, наче на крилах,— так минув один із тих насичених яскравими барвами місяців, що не мають ані минулого, ані майбутнього. Те, що в юності переросло б у гарячу пристрасть, було тепер, мабуть, таким самим глибоким, але куди ніжнішим почуттям, до якого домішувалася безнадійність і рицарське обожнювання, що робили його схожим на почуття вірного друга й захисника,— воно затихало в його крові, принаймні поки вона була з ним, усміхнена й щаслива їхньою дружбою, і щодень вона здавалася йому вродливішою і духовно ближчою; її життєва філософія, вироблена більше почуттям, аніж розумом, на диво збігалася з його власною, іронічна недовірливість, потяг до краси, майже пристрасна співчутливість і толерантність сполучалися в ній з інстинктивною безкомпромісністю, котра йому, як чоловікові, була властива в меншій мірі. І протягом усього цього місяця, щодня бачачись з Айріні, він ні на мить не втрачав почуття, з яким ішов до неї першого дня,— почуття, що охоплює тебе перед улюбленим витвором мистецтва, якийсь майже абстрактний потяг. Що ж до майбутнього — цього невблаганного додатку сучасного,— то він уникав дивитися йому у вічі, боячись порушити свій безхмарний спокій; але він плекав задуми продовжити цей час у місцях іще прекрасніших, де світить гаряче сонце і де є стільки незвичайного й цікавого для ока і для пензля. Кінець настав швидко: двадцятого січня прийшла телеграма: