Сага про Форсайтів

— Я чув,— сказав він,— що ти хочеш грати в поло в Оксфорді.

Вел трохи випростався на стільці.

— Атож!— відповів він.

— Ну то ось,— провадив Сомс,— це дуже дорога розвага. Твій дідусь навряд чи дасть свою згоду, якщо не матиме певності, що йому більше ні на що не доведеться марнувати гроші.

І він замовк, щоб перевірити, чи хлопець зрозумів, на що він натякає.

Велові очі ховалися під густими темними віями, але його широкі уста ледь скривилися, і він промурмотів:

— Мабуть, ви маєте на увазі тата.

— Так, — сказав Сомс.— Боюся, що це залежить від того, чи він і далі сидітиме на шиї в дідуся, чи ні.

І більше нічого не сказав, щоб дати хлопцеві змогу самому подумати над цим.

Але Вел у ті дні думав також і про сріблясто-чалу кобилку, і про дівчину, що їздила на ній. Хоча Крам був у Лондоні і, якби попросити його, зразу познайомив би його з Цінтією Дарк, Вел не просив; більше того, він навіть уникав Крама і жив життям незвичайним навіть для самого себе, якщо не брати до уваги рахунків кравця і з манежу. Мати, сестри, молодший брат бачили, що ці канікули вію без кінця «відвідує товаришів», а вечорами куняє вдома. На будь-яку пропозицію чи запрошення вдень у нього була одна-єдина відповідь: «На жаль, мені треба відвідати одного товариша»,— і він пускався на всілякі хитрощі, щоб непомітно пробратися в дім і вислизнути звідти в костюмі для верхової їзди, аж поки, ставши членом «Цапиного клубу», відніс туди свої костюми і там уже міг спокійно переодягатися, а тоді бігти до стайні по коня і — мерщій у Річмонд-парк. Своє почуття, яке міцніло щодень, він побожно ховав у серці. Нізащо в світі він не розповів би «товаришам», яких і не думав «відвідувати», того, ще виглядало смішним з погляду переконань, яких дотримувалися і вони, і він сам. Але, незважаючи ні на що це почуття впливало на його звички. Воно заважало йому віддаватися законним розвагам юнака, який нарешті вирвався на волю, і він був певен, що Крам назвав би його макухою Він мріяв тільки про те, щоб переодягнутися в свій новенький костюм для верхової їзди і тайкома гайнути на коні до Робін-Гуд-гейт, куди невдовзі притюпає поважною ступою сріблясто-чала кобилка зі своєю стрункою темнокосою вершницею, і вони поїдуть безлистими просіками поруч, зрідка перемовляючись, то скачучи наввипередки чвалом, то трюхикаючи собі поволі, побравшись за руки. Коли він сидів вечорами вдома, його не раз охоплювало бажання відкрити комусь свою душу, і йому кортіло розповісти матері, як ця несмілива, чарівна кузина полонила його серце і «занапастила його життя». Але він стримувався, пам'ятаючи з гіркого досвіду, що всі дорослі, старші тридцяти п'яти років, можуть тільки зіпсувати всю радість. Однаково йому доведеться закінчити коледж, а їй — почати з'являтись у товаристві, перш ніж вони зможуть побратися; то навіщо ускладнювати собі життя, якщо у нього є змога бачитися з нею? Сестри страшенно вредні, тільки й знають що дражнитися, а брат іще вредніший за них, і він не мав кому звірити свою таємницю, а тут іще це кляте розлучення! Яке нещастя мати прізвище, якого більше ніде не зустрінеш! От якби у нього було прізвище Гордон, або Скотт, або Говард, або ще якесь зовсім звичайне! Але Дарті — у адресовому довіднику воно єдине! Це однаково що носити прізвище Моркін, другого такого не знайдеш. Так воно усе тривало доти, доки одного дня в середині січня сріблясто-чала кобилка та її вершниця в домовлений час не з'явилися. Чекаючи на холоді, він розмірковував, чи слід йому податися до її дому. Але там може бути Джоллі, а його ще й досі муляв прикрий спогад про їхню останню зустріч. Не можна ж безперестану битися з її братом! І він повернувся сумний до міста й пронудив цілий вечір удома. Наступного дня за сніданком йому впало в очі, що мати сіла до столу в якійсь незвичайній сукні і в капелюшку. Сукня була чорна з ясно-синім, капелюшок чорний з широкими крисами — виглядала вона дуже елегантно. Але коли після сніданку вона сказала: «Іди-но сюди, Веле»,— і повела його у вітальню, у нього одразу занило в грудях. Вініфред щільно причинила двері й притулила до уст хусточку Вдихаючи пахощі пармської фіалки, якими була напахчена хусточка, Вел думав: «Невже вона довідалася про Голлі?»