Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-1396-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
Таким чином, давньоруський карб кінця X — початку XI ст. повністю виконав покладену на нього місію зміцнення грошового господарства Києва, обслуговуючи внутрішній торг Київської Русі. Руське монетне карбування краху не зазнало. Давньоруські номінали з примусово високим курсом «пережили» світову кризу монетного срібла й об’єктивно вийшли з обігу, звільнивши місце обігу зливків — гривень. Стара ж монета осіла у вигляді резерву коштовностей у двох вищезгаданих скарбах. Вилучення з обігу срібляників відбувалося, найімовірніше, протягом XI — на початку XII ст. Принаймні ще 1115 р., під час перенесення мощів св. Бориса та Гліба у новий Вишгородський храм, Володимир Мономах «...повелів, ріжучи паволоки, мережева, (кидати їх і) біль розкидати народу, а також срібляники кидати людям, які сильно налягали,— аби легко внести (раку Бориса) в церкву».
Історія давньоруського монетного карбування не завершується емісіями Володимира, Святополка, Ярослава. Спробу випуску власної монети здійснив Олег (Михайло) Святославич під час свого короткочасного сидіння у Тмутаракані (квітень 1078 — серпень 1079 р.). Однак тмутараканський карб за типологією зовсім відмінний від київського та новгородського. Срібляники Олега наслідували міліарісії Михайла VII Дуки із формулою «господі помозі» на зворотному боці. Їх малочисельна емісія була непомітною навіть у регіональному обігу Тмутаракані та Корчева. Карбування власної монети цим ізгоєм князівського роду можна розцінювати лише як політичну декларацію, прагнення підвищення авторитету власної персони Олега Святославича.
За хронологією скарбів заміна карбованої монети стандартизованими за вагою та формою зливками срібла у грошовій системі Києва відбулася не пізніше середини XI ст. Цей різновид грошей, так звані гривні «київського типу» шестикутної форми, був викликаний до життя розвитком товарного виробництва в давньоруському місті, поширенням практики оптових закупівель, великих платіжно-кредитних операцій на внутрішніх та міжнародних торгах. Зрушення у напрямі до товарності виробництва та еволюції елементів ринкових відносин у надрах києворуського суспільства, знаходить вияв уже в другій половині X ст. Відображенням цього процесу можна вважати присутність у нумізматичних комплексах другої половини X—XI ст. Південної Русі та контактуючих з нею регіонів Західної Русі й Південно-Східної Прибалтики зливків срібла несталої ваги. Відсутність стандартизації ускладнювала їх функціонування як засобів обігу та платежу.
Емісії «київських гривень» здійснювалися у двох номіналах. Перший з них дорівнював половині візантійської літри (163,73 г) й являв собою літру срібла за «законом руським», існуючу вже за часів русько-візантійських угод першої половини X ст. Другий номінал дорівнював гривні срібла «північноруської» вагової системи (204,66 г), яка насправді була загальноєвропейською одиницею, так званою фрізькою, або скандинавською, маркою, що прийшла на зміну «фунту Карла Великого» й складала його половину. У свою чергу, гривня срібла, або марка, цілком узгоджувалася з іракським ратлем (409,32 г), від якого протягом кінця VII—IX ст. здійснювалося карбування дірхемів, що перебували у європейському монетарному обігу.
Появу «київських гривень» більшої ваги, за хронологією Мишоловського скарбу (південна околиця сучасного Києва, тут вони зберігалися разом з ювелірними прикрасами та зливками ненормованого срібла), можна відносити до кінця XI — початку XII ст. Найімовірніше, у цей час з’являються й так звані новгородські гривні, які відливалися за нормою «фрізької марки» й мали форму бруска.
Певну роль в обігу на Русі відіграли й західноєвропейські денарії, хоча їх функція як засобу обігу повною мірою виявилася на північноруських землях. Саме там наприкінці X — у XII ст. найбільше поширення мала лічильно-вагова резана, норма якої дорівнювала вазі денарія.
Обіг денарія у південноруській зоні відбувався паралельно зі срібляниками, виконуючи аналогічні з ними функції підтримання належного рівня обігової монетної маси. За результатами хорологічного аналізу, надходження денарія у київську обігову зону відбувалося через Південно-Східну Прибалтику та Західну Русь. Разом з денарієм тими ж самими шляхами надходили до Південної Русі зливки срібла з несталими формою та вагою. Невідповідність західноєвропейської монети ваговій нормі куни, що побутувала у південно-східноєвропейському обігу, призводила до відпливу її на північ Східної Європи. У цьому русі криється одна з причин порівняно обмеженої кількості західноєвропейського монетного срібла на півдні Русі та у регіонах її традиційних економічних контактів.