Неболови

Поховавши чоловіка, на згадку про нього вона і далі переховувала рушницю, навіть чистила час від часу довгим шомполом. Тут же, поряд зі зброєю, у потертій картонній коробці лежали заряджені Миколою патрони. Та Марина їх не чіпала — боялася осічки. Дістала з кишені інший, який днями позичила в Бориса-мисливця, коли ходила до нього просити викрутку. Та як позичила? Доки той ходив шукати інструмент, непомітно змахнула з комоду в літній кухні, де сусід заряджав патрони, відмірюючи порох та дріб на крихітних вагах.

Зараз сріблясто-сіра сталь дула приємно холодила їй долоні. Звичним жестом Марина клацнула важелем запору, розкривши рушницю посередині. Вставила зелений Борисів патрон і, знову замотавши зброю в куфайку, обережно спустилася драбиною.

Савченко вийшов із сауни і зупинився на порозі. Вдихнув на повні груди. Холодні березневі сутінки відчутно пахли весною. Треба ж, а він і не помітив! Перезимували. Таки весна. Та й куди там йому помічати — останнім часом навалилися проблеми. Як то кажуть, і не парився, але запарився. Податкова, санстанція, ще якісь кровососи: усім дай, дай, дай. Батько, звичайно, допомагає, але повсякчас за його спиною не будеш ховатися. Продавці в магазині крадуть, у кафе відвідувачі потруїлися, ще й історія із цим хлопчиною… Та що ж тепер поробиш? Сталося як сталося. Мати сама винна, відмовилась від грошей. Цей випадок йому і так у десять тисяч влетів, треба бути уважнішим.

Пішов до машини, на ходу знявши її з сигналізації, умостився на сидінні та звично потягнувся до бардачка. Неприємності Савченко запивав алкоголем, переважно віскі. Той заспокоював. Дозволяв собі лише кілька ковтків, хоча останнім часом сам помітив, що перебирає, але ж стрес якось треба знімати. Мабуть, і того вечора перебрав. Чоловік кілька разів приклався до напів­порожньої пляшки, відчуваючи, як приємний вогонь біжить по венах. Час додому. Дістав із кишені жуйку, щоб перебити запах, а то дружина знову скандал улаштує. Не розуміє, дурепа, як йому важко. Для неї ж із донькою старається. Та й Катька ще… Зв’язався на свою голову, тепер вона вбила у свої блондинисті мізки, що він обов’язково має розлучитися. Ох, ці баби…

Савченко натиснув на газ і рвонув з місця, особливо не вдивляючись у дорогу — знову в голові зводив життєвий дебет з кредитом. Уже під’їжджаючи до будинку, бічним зором помітив, як невисока чорна постать раптом метнулася з темряви під парканом, зупинилася перед ворітьми, заступаючи шлях, і завмерла. «Що за…» — тільки й устиг подумати.

Осліплена яскравим світлом фар, Марина вистрілила, не цілячись, — туди, де вбивця її сина побілілими руками вчепився в кермо, і впала, відкинута назад віддачею, наче зрубане дерево, що втратило первинний зв’язок із землею.