Неболови

Та що вже казати про чужих людей, коли її власний онук теж сказився! Коли все оте почалося, поривався на Київ, наче йому той Євросоюз найпотрібніший був. Якось умовила не їхати, картинно хапалася за серце, ковтала таблетки жменями. Так він натомість пристав до місцевої компанії цих шаромижників та нероб, співав із ними «Ще не вмерла…» під Шевченком. Два­дцять років говорив російською — і тут як відрізало. Ураз перейшов на мову. Скакав, скакав — і доскакався. Була стабільність, а тепер що наробили? Ще й на Росію тепер кажуть «окупант». Скільки жили разом, однією великою державою, а зробились вороги! Хіба ж росіяни їм у Харкові чужі? Та тут же половина «на мові» двох слів не зв’яже! Свої вони, брати. Вона ж теж росіянка, і чоловік її, і син. Усі батькові родичі лежать десь під Курськом, чоловікові залишились аж за Уралом.

А зараз і до Леніна добралися. Їй, доньці полковника Червоної Армії та вдові першого секретаря райкому, це було як ніж у серце. Пам’ятник гуртом відстояли, навіть вона туди їздила, ставала на захист запалими пенсіонерськими грудьми, — так тепер за проспект узялися!

— Ето всьо мамаши твоєй гєни бандеровскіє, упокой Господь єйо душу, — говорила до онука, наче він був поряд. — Назвалі би тебя Володєй ілі Ванєчкой, как я просіла, всьо би іначе сложилось.

Від спогадів про невістку Раїсу Захарівну аж пере­смикнуло. Тоді покійна Соломія заартачилась і записала сина по-своєму — Олесем. Свекруха ж зачаїла смертельну образу і вперто називала малого «Сашенька». От уже клята бандерівка! Сама згинула і сина її пізнього, єдиного та любленого, занапастила. Якби не поїхали в нічну зливу в те Богом забуте в Карпатах село, де вмирав невістчин батько, то й Олег був би живий, і Сашенька не залишився б сиротою. Якби, якби…

Після смерті сина онук залишився її єдиним кровником. Спливав час, малий зростав і ставав дедалі більше схожим на кляту невістку — що зовнішністю, що вдачею. Мав прозорі блакитні очі та колючий характер, як і мати. Раїса Захарівна, звісно ж, його любила — як не любити свою рідну кровинку, але часом відчувала, як накочують на неї хвилі ненависті до Соломії, котра жила в Сашеньці й продовжувала отруювати їй життя. Скандалили вони часто. Хоча на старість Раїса Захарівна стала вже не такою вибухонебезпечною, як була замолоду, — у крові онука емоції вирували так, що вистачало на них обох.

— Что-то Сашенькі долго нєт, — поглянула на годинник над холодильником. Дев’ята. — Пора би уже єму вєрнуться.

Раїса Захарівна помацала рукою каструльку із супом, що стояла на газовій плиті. Ще теплий. Хоч би Сашенька скоріше прийшов, бо підігріте не таке смачне. Визирнула у вікно, у світлі самотнього ліхтаря помітила знайому сутулу довготелесу постать у капюшоні. Від серця трохи відлягло. Грюкнули двері. Рідні кроки вже чути в коридорі.