Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
Попри те, що я дозволяв собі тільки малі ковточки, першу пляшку я допив упродовж першого ж дня. Я змусив себе перечекати першу половину наступного дня і тільки тоді відкоркував другу пляшку.
Очі мені пекло дедалі гірше. Врешті-решт, я вклався на ліжко і, заплющивши очі, сказав собі, що коли хто-небудь наближатиметься, я почую клацання колінних сухожиль оленя.
Замість того я почув церковні дзвони.
Спершу я не міг уторопати, що це. Його доносив вітер, цей непевний натяк на віддалене гучання. А тоді — коли легенький, але рівномірний вітерець потягнув безпосередньо від селища — я почув ясніше. Дзвони. Я подивився на годинник. Одинадцята. Це що ж, означає, що сьогодні неділя? Я вирішив, що так і є і що я стежитиму надалі за днями тижня. Бо вони прийдуть у будній день. У робочий день.
Мене знову почало хилити на сон. Я нічого не міг вдіяти. Я був нібито у шлюпці, на самоті, у відкритому морі: засинаєш і просто сподіваєшся, що твоя шлюпка ні на що не наскочить і не перекинеться. Можливо, саме тому мені снилося, що я веслую на човні, повному риби. Риби, яка має врятувати Анну. Я квапився, але вітер дув від берега, тож я загрібав веслами скільки було сили, веслував так, що аж поздирав шкіру собі на долонях і вогка кров не давала мені як слід ухопити весла. Тому я подер свою сорочку на смужки і намотав їх на весла. Я боровся з вітром і течією, але нітрохи не наближався до землі. То що хорошого в тому, що мій човен до країв повний свіжої жирної риби?
Третя ніч. Я прокинувся, питаючи себе, чи завивання мені наснилося, чи я справді чув його. У будь-якому разі, той собака, чи хоч би хто то був, цього разу опинився десь ближче.
Я вийшов подзюрити і подивився на сонце, яке поволі посувалося над кронами дерев. За їхніми прозорими верхівками сьогодні ховалася більша, ніж учора, частина його диска.
Я випив бімберу і спромігся заснути ще на дві-три години.
Вставши, я зварив собі кави, нашмарував вершковим маслом скибку хліба і влаштувався з цим сніданком надворі. Я не знаю, що не сподобалось вампірам у моїй крові — холестерин чи алкоголь, одначе мошва і комарі, нарешті, дали мені спокій. Я намагався приманити оленя скоринкою хліба. Я подивився на нього в бінокль. Олень підвів голову і дивився на мене. Ймовірно, він так само відчував мій запах, як я бачив його. Я змахнув рукою. Його вуха здригнулися, але крім цього вираз його морди залишився незмінним. Так само як пейзаж. Його щелепи рухалися, як бетономішалка. Жуйними півколами. Як у Маттіса.
Я оглянув обрій у бінокль. Змастив вологою золою приціл гвинтівки. Подивився на годинник. Можливо, вони чекають, доки стемніє, щоби підкрастися до мене непомітно. Мені треба було виспатись. Я мав десь роздобути валіум.
Він підійшов до моїх дверей о пів на сьому ранку.
Настійливий дзвінок у двері заледве мене розбудив. Валіум та беруші. І піжама. Цілорічно. Старі вікна на одну шибку пропускають у квартиру геть усе: осінні буревії, зимовий холод, спів птахів і дирчання клятого сміттєвоза, що з гуркотом в’їжджає у двір тричі на тиждень — просто під вікна моєї спальні на другому поверсі.
Бог — свідок, що я мав достатньо грошей у бісовому поясі-гаманці, щоб замінити вікна чи перебратися на поверх вище, але всі багатства світу не здатні повернути мені те, що я втратив. І після похорону я взагалі нічого не зробив. Крім заміни замка. Якогось дідька я врізав у вхідні двері великий німецький замок. Ніхто ніколи сюди не вламувався за всі часи. Втім, лише Бог знає, чому.
Він мав вигляд підлітка, що вбрався у батьків костюм. З коміра сорочки стирчала худа шия, тримаючи велику голову з ріденьким чубом.
— Що?
— Я від Рибалки.
— Гаразд. — Мене продерло морозом, попри піжаму. — А сам ти хто?
— Я новачок, мене звати Йонні Мо.
— Гаразд, Йонні. Ти міг би зачекати до дев’ятої. Тоді я прийшов би до підсобки. Одягнений за сезоном і таке інше.
— Я тут із приводу Густаво Кінга.
Холера.
— Я можу увійти?
Зважуючи на його прохання, я подивився на відстовбурчений лівий бік його твідового піджака. Великий пістолет. Можливо, саме тому він одягнений у такий просторий піджак.
— Просто треба розставити крапки над «і», — наполягав він. — Рибалка звелів.
Відмова впустити його видавалась би підозрілою та безглуздою.
— Авжеж, — відчинив я двері ширше, впускаючи його. — Кави?
— Я п’ю тільки чай.
— Боюся, чаю у мене немає.
Він відкинув чубчик набік. Ніготь на його вказівному пальці був довгим.