Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
— Я не мав на увазі, що хочу чаю, гере Хансене[9], а тільки сказав про свої вподобання. Тут вітальня? Прошу! Після вас.
Я увійшов до кімнати і сів, скинувши зі стільця кілька примірників «Mad» і альбомів Мінгуса і Моніки Зеттерлунд[10]. Мій гість опустився на продавлений диван, поруч із гітарою, і опинився так низько, що мусив відсунути порожню пляшку «Калінки» на столі, щоб бачити мене перед собою. І мати змогу враз поцілити, в разі чого.
— Вчора знайшли труп гера Густаво Кінга, — почав він. — Але не у Бунне-фйорді, в який ви його скинули, згідно з вашим звітом Рибалці. Єдине, що узгоджується з вашим звітом, — це куля у нього в голові.
— Холера! Тіло кудись віднесло течією? Куди?
— Салвадор, у Бразилії.
Я спроквола кивнув.
— А хто?..
— Я, — сказав він, сягнувши правою рукою під піджак. — З оцього.
То був не пістолет, то був револьвер. Великий, чорний і грізний. А валіум досі не попускав.
— Позавчора. А до того він був живий-живісінький.
Я на все те продовжував повільно кивати.
— Як ви його знайшли?
— Якщо чувак щовечора ходить по барах у Салвадорі та всюди нахваляється, як він пошив у дурні наркобарона Норвегії, рано чи пізно, наркобарон у Норвегії про це дізнається.
— Нерозумно з його боку.
— Однак у будь-якому разі ми знайшли би його.
— Навіть якби вважали, що він мертвий?
— Рибалка ніколи не припиняє шукати своїх боржників, аж доки не побачить труп. Ніколи. — Тонкі губи Йонні скривились у посмішці. — А Рибалка завжди знаходить те, що він шукає. Ви чи я можемо не знати, як саме, але він знає. Завжди. Саме тому він зветься Рибалкою.
— Густаво сказав що-небудь, перш ніж ти його?..
— Гер Кінг у всьому зізнався. За це я застрелив його в голову.
— Що??
Йонні Мо, схоже, знизав плечима, але негабаритний піджак приховав цей його жест.
— Я дав йому вибрати між швидкою смертю і пекельною. Якби він не виклав своїх карт на стіл, мав би пекельну. Я припускаю, що ти, як експедитор, знаєш про дію доцільного пострілу в черево. Шлунковий сік потрапляє на селезінку і печінку...
Я кивнув. Нехай я не мав уявлення, про що він говорить, але мені не бракує уяви.
— Рибалка наказав, щоб я дав вам такий самий вибір.
— Якщо я зі-зі-знаюсь?
Я стукотів зубами, вимовляючи ці слова.
— Якщо ви повернете нам гроші й товар, що їх гер Кінг викрав у Рибалки і половину яких ви отримали.
Я кивнув головою. Вадою післядії валіуму був страх за своє життя, який мене враз охопив. Бо це — холерно болісне відчуття. Перевага полягала у здатності мислити, попри паніку. Так, мені спало на думку, що ця ситуація повторює мою світанкову атаку на Густаво. То чому б не скопіювати Густаво?
— Ми можемо поділити... — запропонував я.
— Як ви з Густаво зробили? — скривився Йонні. — Щоб ви скінчили, як він, а я скінчив, як ви? Е, ні, дякую.
Він долонею прибрав набік чубчик, довгим нігтем зачепивши собі шкіру на лобі. Його ніготь викликав у мене асоціацію з кігтями яструба.
— То що, гере Хансене? Швидка чи пекельна?
Я ковтнув слину. Думати, думати! Але замість розв’язання, мені перед очима пробігло моє життя — мій вибір, мій лихий вибір. Аж тут, під вікнами задирчав дизельний мотор, почулися чоловічі голоси, регіт. Смітникарі. Чому я не зробився смітникарем? Чесна праця, корисна, служіння суспільству. Щодня повертаєшся додому щасливим. Самотній, я, однак, спокійно вкладався б щоночі... Стривай лишень! Ліжко. Можливо...
— У мене гроші і решта — все у спальні, — сказав я.
— Ходімо.
Ми підвелися.
— Прошу, — сказав він, показуючи револьвером. — Молодість виявляє повагу.
Доки ми простували коридором до спальні, я уявляв, як усе має відбутися. Я мав би пройти до ліжка, трохи випередивши його, взяти пістолет. Обернутись і, не дивлячись йому в обличчя, вистрілити. Все дуже просто. Або він, або я. Головне ж — не дивитись йому в обличчя.
Ми прийшли. Я попрямував до ліжка. Підняв подушку. Схопив пістолет. Крутнувся. Він роззявив рота. Вибалушив очі. Він знав, що зараз помре. Я вистрілив.
Себто я мав вистрілити. Кожна часточка мого єства прагнула стрельнути. Моє єство стрельнуло! Все, крім правого вказівного пальця. Знову. Він підніс револьвер і націлив його на мене.
— Це було нерозумно, гере Хансене.
«Не це було нерозумно, — подумав я. — Отримати гроші на лікування за тиждень або два по тому, як хвороба зайшла настільки далеко, що лікування робилося марним, ось що було нерозумно. Змішувати валіум і горілку було нерозумно. Але нездатність вистрілити, коли твоє власне життя на кону, — це генетична інвалідність. Я був еволюційною помилкою, і моє негайне усунення лише на користь майбутньому людства.
9
У Норвегії звернення не на «ти», а надто серед людей однієї суспільної верстви, видається чи безглуздям, чи знущанням.
10
Зрозуміло, йдеться окремо про альбоми американського джазового контрабасиста Чарлі Мінгуса й альбоми шведської джазової співачки Моніки Зеттерлунд, що вкупі з американським сатиричним журналом «Mad» відсилає нас у 1970-ті роки.