Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Після того, як ми ступили в таку алею світла і проминули ще шість колон, Рендом сказав:

— За нами погоня.

Повернувши голову, я побачив кілька віддалених постатей, які також спускалися сходами. Четверо з них були верхи на конях.

Скажу вам чесно, дуже дивне відчуття, коли ти під водою смієшся і чуєш свій голос!

— Ласкаво просимо, — мовив я і потягнувся до клинка. — Тепер, коли ми подолали таку відстань, почуваюся сповненим сил!

Але крок ми пришвидшили. Вода ліворуч і праворуч од нас стала темною, мов чорнило. Світло було тільки на сходах, і ми бігли цими сходами, як навіжені. Попереду, ще далеко від нас, я побачив щось схоже на велику арку.

Дейдра перестрибувала по дві сходинки нараз. Сходи, вода — усе здригалося від цокання кінських копит, що лунало за нашими спинами.

Збіговисько озброєного люду, заповнивши весь простір від поруччя до поруччя, було вище й далі, ніж ми. Від загального натовпу відділилося четверо вершників, і зараз вони стрімко наближалися до нас. Дейдра бігла вперед першою, ми — за нею. Я тримав правицю на руків'ї меча, готовий будь-якої миті вихопити його з піхов.

Три, чотири, п'ять... Ми проминули не один ліхтар, перш ніж я знову озирнувсь і побачив вершників, від яких нас відділяло футів п'ятдесят. Піших переслідувачів уже майже не було видно. Попереду височіла арка, до неї залишалося пройти дві сотні футів. Вона була велика і блискуча, немов покрита алебастром, з вирізьбленими на ній тритонами[20], морськими німфами, русалками та дельфінами. І з того боку її нібито стояли люди.

— Їм, напевне, цікаво, що нас сюди привело...

— Якщо не встигнемо, то наша поява буде цікавою хіба що схоластам, — відповів я йому, щодуху поспішаючи до арки. Обернувшись, побачив, що відстань між нами та вершниками скоротилася футів на десять.

Тоді я вихопив меч, і він зблиснув у світлі колони-«смолоскипа». Рендом зробив те саме.

Ще через двадцять сходинок копита застукали так, що зелена вода пішла ходором, і ми, аби нас не посікли клинками, кинулися бігти.

Ще трохи — і вони порівняються з нами. Зараз арка була позаду, нас відділяла від неї якась сотня футів, але якщо ми не відіб'ємося від цієї четвірки, то буде байдуже, чи сто футів до неї, чи сто миль.

Коли вершник, який скакав на мене, змахнув мечем, я пригнувся. Праворуч від цього переслідувача і трохи позаду був іще один вершник, тож, цілком зрозуміло, я змістився ліворуч, ближче до поруччя. Меч ворога був у правій руці, тож, щоби вдарити мене зліва, йому потрібно було розвернутися корпусом.

Коли він ударив, я, перебуваючи у кварті[21], відбив його удар і швидко вдарив сам.

Роблячи випад, суперник сильно нахилився, й вістря мого клинка увійшло йому в шию з правого боку.

Потужний струмінь крові піднявся, немов багряний дим, закрутивсь у зеленавому світлі. Яка досада, подумав навіжено я, що цього не бачить Ван Гог![22]

Кінь промчав мимо мене, і я скочив на другого вершника ззаду. Він обернувся, відпарирував мій удар, але швидкість руху переслідувача, помножена на силу мого удару, таки вибили його із сідла. Коли супротивник упав, я підчепив його ногою, і він поплив. І поки висів наді мною, я знову напав, і ворог удруге відбив мій удар, та це відкинуло його за поручень, де тиск води був набагато більшим, аніж на сходах. Я почув несамовитий крик, а потім стало тихо.

Тоді я обернувся до Рендома, який убив коня і вершника, а тепер бився з другим, спішеним. Поки я підійшов до них, він убив і його й зараз стояв та сміявся. Кров, кружляючи, розпливалася над ними, і раптом я зрозумів, що справді знав божевільного, сумного Ван Гога, й справді стало дуже прикро, що він не міг увічнити таку картину.

Ті, які йшли, були футів за сто від нас, і ми розвернулися та помчали до арки. А Дейдра вже пройшла під нею.

Ми бігли — і втекли від них. І ліворуч, і праворуч од нас стояли озброєні люди, тримаючи напоготів мечі, й наші переслідувачі повернули назад. Тоді ми вклали мечі в піхви, і Рендом сказав:

— Наша взяла!

Ми підійшли до людей, які вийшли заступитися за нас.

Рендом одразу ж отримав наказ здати зброю і, знизавши плечима, скорився. Двоє людей обступили його по боках, ще один став іззаду, і ми продовжили спускатися сходами.

Тут, у товщі води, я майже втратив відчуття часу, однак мій внутрішній годинник підказував, що до арки ми йшли під водою не менше п'ятнадцяти й не більше тридцяти хвилин.

Перед нами височіли золоті ворота Ребми. Ми пройшли через них. І вступили у місто.

Усе було огорнуте зеленим маревом. Стояли будівлі, всі як одна тендітні й у більшості своїй високі, розташовані в певному порядку, їхні кольори теж не здавалися випадковими, і коли мої очі дивилися на це розмаїття, розум гарячково намагавсь осягнути зміст побаченого й видобути із закапелків пам'яті спогади, на які воно мало б наштовхнути. Однак сеанс пригадування закінчився нічим, якщо не брати до уваги знайомого болю, який проймав мене щоразу, коли я силкувався щось пригадати й це у мене не виходило або виходило лише наполовину. І все-таки знав: мені вже доводилося гуляти цими вулицями, а якщо не цими самими, то дуже схожими на них.