Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
Я стояла вже під самісіньким балконом. Шумилов же дивився на пані поважного віку та не менш поважних розмірів у ясно-сірому плащі, котра саме переходила вулицю.
— Шкода, що уявляли. Тому, що це не я, — повідомила я слухавці. — Я стою просто під вами.
У Шумилова вистачило почуття гумору не розуміти мене буквально й зазирнути все-таки під балкон, а не собі під ноги.
— Ця дівчинка?! — здивовано вигукнув він, коли зустрівся очима з привітним оскалом Настусі.
— Ні. Я поряд, — я вийшла з-під балкону й помахала рукою. — А дівчинка — моя сестра й асистент. Я все-таки небагато старша.
— Не бачу особливої різниці, — пробурчав собі під ніс і мені в слухавку Шумилов. — Я вже відімкнув двері під’їзду. Заходьте, підіймайтеся.
Залишаючи на кручений сходах під’їзду мокрі сліди, ми з Сестрицею пішли за отриманими вказівками. Голос Шумилова здавався на подив молодим. Відверто кажучи, після телефонної розмови я йшла справляти на спонсора враження з ентузіазмом, який дедалі наростав.
— Двері не замкнені, проходьте! — почулося з дверей єдиної на весь другий поверх квартири.
Звичайна двокімнатна квартира, перероблена під офіс. Усе зрозуміло. Афішувати своє місцезнаходження перед широкою публікою Шумилов не хотів. Не дивно, що в місті він користався репутацією людини, зустрічі з якою домогтися доволі складно.
Ми з Настусею пройшли в кабінет, звідкіля долинав голос Видавця. Книги, журнали, журнали, книги. Я задивилася.
— Сідайте, — господар жестом вказав нам із Сестрицею на офісні крісла, що стояли біля письмового столу. — Пробачте, мені необхідно скінчити розмову, — додав він, сумно киваючи на телефонну трубку, котра викрикувала щось невиразно-виправдальне.
Я витріщалася на на Шумилова й докладала неймовірних зусиль, щоб не виказати свого хвилювання. І ніякий він не старий. Молодий чоловік, ненабагато старший за мене… Стомлені сірі очі дивилися привітно, трохи здивовано й водночас якось тужливо. Витончені риси обличчя, шляхетна посадка голови, плавні рухи, — все це додавало Шумилову якогось абсолютно нетутешнього вигляду. Здавалося, начебто він прибув сюди зовсім недавно і з якогось іншого світу. Звідти, де не буває похмурої погоди, де люди не кричать у телефон, а юні діви не зникають із рідних домівок без дозволу. Ознаки нашої реальності, здавалося, викликали в Шумилова замішання.
Я мимоволі згадала про зіпсовану зачіску й раптом почервоніла. Подумки пообіцяла самій собі, що поголюсь, якщо ця дурнувата зачіска ще раз дозволить собі зіпсуватися в настільки невідповідний момент. Але цілком мимоволі випросталась і посміхнулася однією зі своїх найчарівніших посмішок.
«Увага! У вага! — горлала сирена Здорового Глузду в моїх мізках. — Нас несе кудись не туди! Опам’ятайся! Звідки ця запопадливість перед клієнтом?».
Довелося змусити себе отямитися. Вираз мого обличчя миттєво став суворим і неприязним. Для переконливості я дістала записника та взялася щось записувати. Видавець нарешті поклав слухавку.
— Перепрошую, — невпевнено почав він, усім своїм виглядом демонструючи наївний подив, — я чимось вас скривдив? Мені здалося, що у вас раптово зіпсувався настрій… Щось не так?
О, ні! Ще й приємний у спілкуванні! Це вже очевидне знущання. Щиро кажучи, я не зношу чоловіків, які мені подобаються. Їхня поява на моєму обрії завжди спричиняла таку масу проблем…
— Усе гаразд, — відрубала я, — на щастя, настрій не позначається на якості моєї роботи. Давайте перейдемо до справи.
Шумилов, видно, вирішив, що перед ним панянка з препоганою вдачею, знизав плечима, й собі поліз по записника. Так ми й сиділи, втупившись у записники та гарячково міркуючи, з чого б почати розмову.
— Чи зіб’ю я вас із ділового настрою, якщо запропоную чаю? — поцікавився нарешті власник кабінету, бо вирішив, мабуть, що для реальності, яка нині його оточує, поява панянки з огидною вдачею цілком природна.
Відверто кажучи, тон був зараз єдиною сухою частиною мене, тому від будь-якого гарячого напою я б не відмовилася. Але образ строгої ділової дами не дозволяв радісно прийняти пропозицію.
— Ні, ні, не зіб’єте. Якщо вже вона має хоч якийсь настрій, то нічим його в неї з голови не виб’єш, — відчуваючи, що ризикує залишитися без чаю, поквапилась запевнити господаря Настуся.
— У секретарки сьогодні вихідний… Я піду поставлю чайник. Чи…
Я зрозуміла Шумилова з півслова.
— Настусю, зроби ласку, розберися з чаєм, — попросила я Сестрицю. — Цукор, заварка й чашки в передпокої на серванті, а чайник на тумбочці біля вішака.