Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Ну, ось і ти, моя люба халепо! — урочисто проказав Сеймур. — Я гадав, ти ображена і до сніданку не спустишся, та все ж сподівався!
Марко ледве встиг проковтнути, піднявся, не зводячи погляду з незнайомки, що увійшла до обідньої зали.
— Моя донька, Елізабет, — усміхнувся Сеймур. — Моя люба халепа, про яку я вчора Вам натякнув. Ах, зовсім забув! Ви ж знайомі! Тільки уявіть, Марку! Вона подолала таку відстань з Лондона до Стамбула заради свого татуся! Сама знайшла мене тут, у місті. Якби мати-покійниця знала про твої вибрики, Елізабет… У мене кров стигне від самої думки, що з тобою щось могло трапитися!
— Доброго ранку! — привіталася дівчина, цілуючи містера Сеймура в скроню. — Доброго ранку, містере Марку.
Вона зупинилася посеред вітальні — у білій сукні, стягнутій по талії синім пояском, в тон до кольору її очей і намиста. Каштанове волосся локонами, променистий погляд — вона була наче пелюстка квітки, наче пташка, що залетіла до обідньої зали крізь прочинене вікно з Сеймурового саду.
Маркових уст не могла не торкнутися посмішка.
— Лізо! Невже це ти! Господи… як ти виросла! Яка ти стала! — захоплено проказав він.
— До речі, Марку! — кахикнув Сеймур, вочевидь, задоволений враженням, яке справила на Марка поява його доньки. — Елізабет ніколи і нікому не дозволяла називати себе ні Бетті, ні Ліззі… Ото Ви перший і єдиний, кому дозволено називати її інакше.
— Лізо! — Марко підійшов до неї, допоміг сісти дівчині за стіл. — Коли ми востаннє бачилися, ти була отака! — показав рукою на рівні грудей. — Зовсім дівчисько! Скільки тобі тоді було? Тринадцять? Чотирнадцять?
— Майже п’ятнадцять, містере Марку, — відповіла донька Сеймура.
— Ти справжня красуня! — розсміявся Швед. — І ти сама, з Лондона…
— Так. Мені набридло сидіти там, у тітоньки в Вілтширі. У мене були гроші, якими я могла скористатися, коли наступить моє повноліття. Я просила-просила батька про зустріч, він усе відкладав мій приїзд, і ось я утекла!
На обличчі Марка відобразився подив.
— Лізо… Ти знаєш, яких ти небезпек, на щастя, уникла? Дівчина твого віку, сама в такій небезпечній подорожі… Та навіть тут, у Константинополі… Хто знає, що з тобою могло трапитися!
— Але ж нічого не трапилося! — усміхнулася Елізабет. — До того ж ми листувалися. Правда, тату? Минуло чотири роки з часу мого останнього приїзду сюди, і я погано пам’ятала, де знаходиться твій будинок, зате у мене була твоя стамбульська адреса. Залишалося на вокзалі лише найняти візника і показати її. Хто у Стамбулі посміє зачепити дівчину-європейку, твою доньку! А далі все просто…
— Так, просто! — зітхнув Сеймур. — Та мене мало серцевий напад не вхопив, коли я її побачив на порозі!
Марко затулив обличчя рукою.
— Розумію Вас…
— До речі… — Сеймур багатозначно подивився на Шведа. — Перше, що вона запитала, коли увійшла сюди, Марку, — це те, чи Ви все ще у Стамбулі. Зізнаюся… вона розпитувала про Вас мало не у кожному листі. Але я не наважувався Вас турбувати тими листами. Ви ж розумієте мене, Марку…
Так, звісно. Марко розумів. Це було правильно — пригасити ледь спалахнуле юнацьке захоплення і у ньому, і в ній. Захоплення, яке не мало надії на продовження чи нормальне майбутнє.
— Лізо… — Швед із відчаєм подивився на дівчину через стіл. — Лізо, я нічого про це не знав. Мені так шкода! Містер Сеймур не розповідав мені нічого раніше, інакше… інакше я би обов’язково написав тобі!
Дівчина мовчки намащувала свій тост маслом. Її обличчя вкрив рум’янець.
— Марку, вона зашарілася! Ми її засоромили.
— Я страшенно радий бачити тебе, Лізо! Правда! — усміхнувся Швед, подумки прощаючи Сеймуру його необачне мовчання.
— То, може, якщо Ви сьогодні не зайняті, складете мені компанію? — запитала Елізабет, не зводячи погляд з Марка. — Прогуляємось містом, як тоді?
— Ні-ні! Не далі саду, — заперечив Сеймур. — Містеру Марку не можна поки що виходити в місто… Він має справи тут, у мене вдома. Елізабет, не змушуй мене бути суворим із тобою.
— Я все розумію, батьку… — відповіла дівчина. — Я ж не маленька!
— Ну, якщо ти все розумієш, то чудово! Може, за тиждень і прогуляєтеся. Якщо, звісно, ти будеш добре поводитися, і я не виряджу тебе назад, до Англії…
* * *
Після сніданку Сеймур послав до Маркової квартири свою людину, і той, підкупивши домовласника, окрім донесення про обстановку привіз Шведові його речі. Тепер можна було почуватися зручніше. До Маркової оселі ніхто не навідувався, та й спостереження Сеймурова людина не виявила. Правда, від Остапенка не надходило ніяких звісток, але час ще терпів.