Помилка Олексія Алексєєва
- Автор: Полещук Александр Лазаревич
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Володимир Крекотень
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Помилка Олексія Алексєєва». Краткое содержание книги:
Про грандіозний експеримент радянських учених, що створили штучну галактику, населену мікроістотами, про могутність людського розуму, здатного змінювати й перетворювати природу, йдеться в цій повісті.
КВАРТИРАНТ ТЬОТІ ШУРИ
— Розкажіть мені про Алексєєва, — попрохав якось Топанов.
— Усе? — спитав я.
— Все. Адже важко вгадати, що нам знадобиться. Ви знаєте його таким, яким він був, я — таким, яким він став. Хтозна, а раптом протягнеться якась ниточка в майбутнє.
— Шукаєте третю точку, Максиме Федоровичу?
— Зрозуміти б, до чого він ішов, чого шукав. Це і є “третя точка”. Отже, де ви вперше з ним зустрілися? *
— Я вчився разом з Алексєєвим, щоправда, на різних курсах. Тяжкий був час. Викладачів ледве половина: хто пішов на фронт, хто на заводи, кого передчасно зістарило особисте горе — йшов третій рік війни — і безконечні переїзди… Прагнення до знань та молодість — ось що скрашувало наше важке студентське життя. І, можливо, саме тоді збереглася й розвинулась та основа, на якій за перших же повоєнних років стала могутньо зростати наша атомна фізика, й ракетна техніка, і багато чого іншого… Вперше я почув прізвище Алексєєва в нашому профкомі. Я ввійшов невчасно: там точилася запальна суперечка.
— Ти що, Альошку Алексєєва кривдиш?! — питав у голови профкому комсорг. — Ти, Мальцев, ці справи облиш! Він щойно з лазарету, голий-голісінький; допомагати б треба, а ти!..
— Ми допомогли йому, — знизав плечима голова профкому.
— Чим?
— Чим могли, тим і допомогли. Ваш Алексєєв згідно списку одержав чотири талони, чотири! Собі я взяв лише один! Хіба Алексєєв скаржиться?
— Альошка не така людина, щоб скаржитись, але вся його група обурена.
— Та не гарячкуй ти! Хлопцеві чотири, талони відвалили, авжеж, у такий час. А ти з претензіями, не чекав…
Комсорг пішов. Я наклеював марки на профквитки і збирався вже йти геть, як він заскочив знову. Голова профкому зиркнув на нього і втягнув Голову в плечі.
— Чотири талони? — задихаючись, мовив комсорг. — Відвалив? Ось вони, на! — він жбурнув на стіл паперові квадратики з трикутною печаткою. — Чотири талони!
— Що, Алексєєв їх не взяв?
— Ти читай, на що перший талон! Читай!
— Ну, що тут читати… На галстук. На мою думку, студент мусить мати галстук, як і кожна культурна людина…
— Правильно, мусить! Згоден. Але тоді, коли він має сорочку, а не одну-однісіньку гімнастьорку! Другий талон на мило й на два носовички.
— Ну, носова хустинка… теж річ дуже корисна.
— Цікаво, а який талон ти взяв? Мене це дуже інтересує.
— Я один талон узяв.
— На відріз? Так? Я перевірю… Відріз на пальто?
— Хай так.
— Ну, на комсомольських зборах поговоримо.
Комсорг вибіг з кімнати.
— Слухай, що це за Алексєєв? — запитав я у Мальцева.
Мальцев крякнув і розвів руками.
— Фронтовик, прийшов із лазарету… Та в нас таких повно-повнісінько! Наперед він не пнеться, не виступає, ні. А ось викладачі… це, ну, в захопленні; та-тата-татата! Алексєєв — голова, новий доказ і все таке… Розумієш, казна-що, одне слово. Ось повір мені, з нього толку не буде! Подумаєш, який чистюк! Носовички ці самі піди й продай! Ну, продай! Ось я… Та що там!
Таке було наше перше заочне знайомство з Олексієм Алексєєвим. Я попросив показати мені його, і виявилось, що це був той самий хлопець, за яким марширували гуси.
Справа в тому, що нас тимчасово прикріпили до їдальні сусіднього Інституту. Це був єдиний учбовий корпус у місті, який не потерпів від окупантів. Будинок колись належав Інститутові шляхетних дівчат, столітні дерева облямовували його, і за цими двометровими казарменими стінами гітлерівці вирішили влаштувати “інститут”. Професори, що випадково лишилися в місті, під суворим наглядом “викладали” за широко розрекламованою у фашистській пресі програмою слухачам, яких за три роки окупації знайшлося всього четверо. Мабуть, звикнувши до офіційного існування цього “інституту”, фашистські мінери забули висадити його в повітря, як це вони зробили з усіма дев’ятьма вищими навчальними закладами міста.
Перед їдальнею завжди походжали сторожчині гуси. Марно було сподіватися на гостинці від голодних студентів. Тільки Алексєєв їх трохи пригощав. Вдячні гуси ґелґотливим табуном проводжали його від дверей їдальні через весь парк до воріт.
Голена кругла голова, гімнастьорка, в руці — сіра шапка-вушанка з шматком хліба, а за ним семеро чи восьмеро гусей — таким я вперше побачив Алексєєва.
— Алексєєв свою групу на заняття веде! — пожартував хтось із студентів.
— Гуси-гуси, — сказав співуче Алексєєв.