Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— «Така чарівна дівчина», — гордовито промовила, — заступник начальника центрального апарату управління.

— Даруйте, — розвів руками Лисиця, — підкачав перший погляд. Тільки побачив, здалося, що ви з якоїсь казки. Чи легенди. Дика лісова красуня… Ще раз вибачте, якщо образив.

— Нікого ви не образили, — змінила гнів на милість. А потім і взагалі заговорила тихо: — Якщо чесно, то я працюю на цій посаді лише три місяці. От коли прийшла рознарядка, мене як наймолодшу й заслали… А на заняттях — нудота така. Особливо — на правовій базі. Жах. На веденні лісового господарства цікавіше.

— А шановні Кокойло О. А. й Зелена А. О. не зорієнтували, коли повернуться? — Вирішив, що вислуховувати чергову сповідь студентки ще й у чужому університеті… Це тягне на анекдот про гінеколога, що, повертаючись після роботи, вбив дівчину, яка зробила йому непристойну пропозицію за гроші показати…

— А хто ж їх знає, — знизала плечима, а потім просяяла: — А може, я чим допоможу?

І тут Богдана гупнуло по голові: раз «мавка» навчається, то, мабуть, знає, де знайти Ведмедерю. Озвучив.

— Та це без проблем. Ходімо. Вони в двадцять восьмій аудиторії.

Замкнула кабінет і впевнено пішла. Лисиця — слідом.

— Ось, — сказала, коли опинилися біля старих шпонованих дверей з потрібною цифрою. — Зараз покличу. — І зникла.

Лисиця став нишпорити поглядом навколо.

За якихось півхвилини дівчина повернулася, підморгнула і, кинувши: «Уже йде», пописала до залишеного всесвіту. Допивати каву. І бути «лісовою красунею».

За хвильку двері випустили доволі високого й міцного чоловіка у синьому костюмі без краватки. Ліс, свіже повітря й здорова їжа далися взнаки. Про цей екземпляр homo sapiens можна впевнено сказати: «Удався». Хай Матінка-Природа пишається. Матеріал і час витратила немарно.

Чоловік, оцінюючи, ковзнув очима по Лисиці, але нічого не сказав.

— Ви Андрій Ведмедеря? — почав Богдан.

— Ну я, — знехотя відповів «знову учень». — А ви ж хто будете?

— Мене зваги Богдан Лисиця. Я — журналіст, — показав посвідчення професор.

— Не розібрав: як газета називається? — зізнався Ведмедеря.

Лисиця озвучив назву.

— Щось із законом пов’язане?

— Так. Правда, частіше з його порушеннями.

— Я людина чесна і з законом дружу, — поспішив запевнити «курсант». — Та в нашій роботі інакше й не можна. Нам до рук віддано природу. «Середовище людського існування», як на лекції сьогодні сказали. А не буде середовища — і людина згине. Ось такі «зв’язки і взаємозв’язки».

— Правильно ви говорите, — оцінив «журналіст» короткі спалахи красномовства. — Але я з іншого питання.

Співрозмовник здивувався.

— Ви знаєте Ольгу Вовчанську, за чоловіком — Довгань?

Ведмедеря знервовано проковтнув і зблід. Ця зовнішня зміна сяйнула надто виразно, щоб її не помітити. Навіть неозброєним оком.