Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— Чудова ідея.

Перекочували до просторої світлої кухні з дорогими дерев’яними меблями, вмонтованою технікою і стильною барною стійкою. Антураж схиляв до думки, що перебуваєш на виставці останніх досягнень народного господарства. Капіталістичного, звичайно.

Посадила гостя за стіл, а сама заходилася біля посуду.

— Хотів поговорити про вашого чоловіка, — розпочав «працювати» Лисиця.

— А що мені про нього говорити? — поцікавилася жінка, виділивши слово «мені» й на трохи припинивши шаманити. — У моєму житті про Борисика все уже сказано. Я давно для нього прочитана книга, а він для мене — колишній читач.

— Ви працюєте завбібліотекою? — ляпнув професор, явно ризикуючи одержати гарбуза, а потім — і повернути голоблі.

— Скоріше завархівом, — сумно вимовила Надія.

Цього разу пощастило. Гумор оцінили. Бесіду продовжили.

— Я ж не перша його дружина, — розпочала жінка, коли в симпатичному пузатому слонику, привезеному з далекої заморської землі, почав заварюватися чай. — Ми одружилися в мої студентські роки. Обоє закінчили Інститут народного господарства. Економічний факультет. Тільки Борис — на дванадцять років раніше. Одного разу він зайшов до Володимира Михайловича, нашого викладача загальної економтеорії. Якісь справи привели. Той саме закінчив лекцію. І ми галасливою юрбою висипалися з аудитори. Аж тут він, мій майбутній Борисик. Я тоді зовсім дівчиськом була. Дурна. Все вийшло якось справді з першого погляду. І те, що він одружений, мене зовсім не збентежило. Знати б тоді, що доля відплатить купюрою з таким же номіналом…

Наповнивши чашки, Довгань сіла візаві.

— Починали ми важко, — закивала. — Без підтримки батьків. Усе самотужки. Борисик тоді ще в рядових ходив. Я теж — молодий фахівець… Працювали багато. Терпіли. Вірили, що всього досягнемо завзятістю й працею. Ну й от — досягли. Та тільки тепер кожен окремо.

Богдан бачив, що спогади м’якою теплою ковдрою закутували господиню. З них поволі випростовувалося щире кохання до чоловіка, що тривало й нині. Нехай навіть і колишнього. Нехай навіть і зрадника. Нехай навіть уже й чужого. Та все одно — її чоловіка.

— А ви були на похороні Ольги? — різко змінив курс.

— Ні, звичайно, — спокійно відповіла Надія. — Навіщо це мені? Бачити, як Борисик ридає над цим молодим тілом? Великого задоволення така картина не принесла б… Знаєте, цих розлучниць я так і називаю — «молоде тіло». Саме на нього й ведуться наші підстаркуваті чоловіки. Усе молодяться, усе норовлять вчепитися за підніжку поїзда, що приречено тане за горизонтом… Вибачте, щось на лірику потягло… До косметологічних клінік бігають, салонів краси. Хочуть зупинити час… Сумно все це. Безнадійні плювки проти вітру.

— Ви не дуже добре ставилися до нової дружини колишнього чоловіка? — Запитання кишіло відвертою провокаційністю.

— А як би ви поставилися до того, хто зруйнував вашу родину?