Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
— Жуль Верус — це не Жуль Верус.
— Я не знаю, як його звуть. Справжнього Верусa, мабуть, давно вовки зжерли. Той Не-Верус — припускаю, зовсім не чужинець. Він говорив так невміло не тому, що не знає російської чи німецької, а тому, що російська — його рідна мова. Я вам казав: слід дедукувати також на підставі того, чого нема.
Минулося гурт пасажирів із купейного, які зацікавлено озиралися на пероні, тобто на тому його невеликому фраґменті, який могли зауважити зі східців до вагона, від яких далеко не відійшли: два череваті й бородаті купці, мужик із собакою, баба, загорнута в три хустки так, що між складками червоної тканини видніли тільки монгольські очі, худий піп, — і ледь їх зауважилося, вони також звернули увагу на нас, й ну ж бо вигукувати різкі запитання і пальцями показувати: диви, револьвер великий, чорний, диви, красавица молода поруч, диви, накульгує, отой авантюрист із князів і багатіїв, це він, це через нього, найпевніше, клопіт, тьху.
Рвонулося чимдуж у сніговій, майже наздоганяючи панну Єлену.
— Найперше питання, кгр, яке ми мали собі поставити: чому не вибухнув скандал після того, як я розбив голову Фессарові?
— Він не пішов скаржитися.
— Але мені не йдеться про бідолаху турка! В чиєму купе ми залишили на килимі калюжу крови?
— Ах! Друкарська машинка!
— Він відчиняє своє отделение, входить, дивиться: за його відсутности хтось стікав кров’ю у нього тут, на підлозі. Й що тоді чинить, кгр, нормальна людина? Біжить до проводника, начальника, здіймає великий ґвалт. А що зробив monsieur Верус?
Панна Єлена вже призвичаїлася до логічної рутини доктора Вотсона, вона слухала з радісною напругою, захоплена й збуджена, тож у ній узагалі не залишалося місця для страху; мороз — не мороз, рожеві рум’янці й так облямовували її бліді щоки. Вона відповіла наполовину вдихнувши, ковтаючи вітер і сніг.
— Нічого.
— Нічого! Прошу й далі зважати на відсутні речі. Що такого цей відомий журналіст писав на своїй машинці? Де його репортажі, інтерв’ю, мандрівні листи, оповіді з дикого Сибіру? Він вистукував на аркушах паперу чисту тарабарщину, хаос літер і тисячі повторень одного зразка шрифту, більше нічого. Навіщо він це чинив?
— Зачекайте… Не кажіть, пане Бенедикте, я сама! — Вона закусила губу. — Він не Верус, так. Отож… Ха! Він не вміє писати на друкарській машинці!
— Не вміє.
— Але крізь ці стінки тут усе чутно, а йому треба було підтримувати видимість. Тож він бив сумлінно щовечора по клавішах. Так? Так?
— Мабуть, він одразу б викинув оту Верусову друкарську машинку, якби міг це передбачити. Спершу він таки намагався щось писати, мабуть переписував речення з книжки, — але як це мало звучати! Він уторопав, що так найшвидше себе викаже, й бив уже тільки задля швидкого звуку: трак-трак-трак, наче грав на піаніно. Бо на піаніно він грати уміє, — і коли я тепер побачив крізь вікно, я к в і н г р а є н а д р у к а р с ь к і й м а ш и н ц і… Розумієте, панно? — Ударилося дельфінячим ціпком по кучмі, аж білий пух з неї посипався. — Усі очевидності враз застигли на своїх місцях, ніби лютий мені на голову наступив.
Лютий, на якого вона у відруху озирнулася, висів над рейками на висоті двірця, головний його масив — уся морська зірка тьмяної криги, що здіймалася на два поверхи над вагонами, — залишався звідси невидимий; крізь сніговицю і променисті відблиски ламп пробивалися тільки обриси двох ниткоподібних відніг. Відноги, а може стовпи, може коріння, може сторчові геологічні хвилі, нитки ґляціального слизу, що розтягувалися й тріскали годинами й днями. Може, то не матерія переміщується, а лише сам неземний холод, температурний ґрадієнт, який стинає усе на своєму шляху в четвертий стан скупчення матерії: лютих. Паморозь на склі — вона мандрує згідно з…