Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
«Що більше люду, то веселіш буде… Надто оці газетярі», — осміхнувся до себе Дік. Сам дідусь Джонатан не зумів би краще інсценувати свій фінал.
Але де взялось у Поли стільки зухвальства й жорстокості, що вона заспівала з Івеном «Циганський шлях» отак відразу після їхньої розмови, питав він себе, слухаючи в трубці далекий голос Бішопа, який умовляв свого кореспондента їхати на полювання.
— Гаразд, тоді поспішайте, — на закінчення сказав у трубку Дік. — Я зараз накажу, щоб вам добрали коней. Ти, коли хочеш, їдь на тому гнідому, що й останнього разу.
Тільки-но він повіснв трубку, як задзвонило знову. Цей раз говорила Пола.
— Червона Хмаро, Червона Хмаро, — сказала вона. — Всі твої розумування хибні. Мабуть, я таки люблю тебе дужче. Я оце якраз вирішую — і здається, на твою користь. Тільки ти для певності допоможи мені трошки — скажи ще раз те, що казав сьогодні… ну, знаєш: «Я кохаю одну жінку, єдину для мене жінку. Проживши з нею дванадцять років, я ще кохаю її шалено, ніжно й шалено…» Скажи мені це, Червона Хмаро!
— Я направду кохаю одну жінку, єдину для мене жінку, — проказав Дік. — Проживши з нею дванадцять років, я ще кохаю її шалено, ніжно й шалено…
Пола відповіла не зразу, і він чекав мовчки, боячись озватися.
— Я трохи не забула щось тобі сказати, — нарешті заговорила вона дуже тихо, дуже повільно, дуже виразно. — Я теж кохаю тебе. Я ще ніколи тебе не кохала так, як цю хвилину. Аж після дванадцяти років заміжжя я нарешті закохалась у тебе до нестями. Та я й завжди кохала тебе до нестями, тільки що не знала цього. А тепер я вирішила — раз і назавжди.
І відразу повісила трубку.
А Дік подумав, що тепер він знає, як почуває себе той, кого помилувано за годину перед стратою. Він сидів па ліжку замислений, з телефонною трубкою в руці, аж поки зайшов із секретарської кімнати Бонбрайт.
— Знову дзвонив містер Бішоп, — пояснив він. — У них зламалася вісь. Я вже сам послав по них одну з наших машин.
Дік кивнув головою.
— Пошліть ще механіків — може, зуміють і їхню полагодити.
Зоставшися знову сам, він підвівся, потягся й почав задумано ходити туди й сюди по веранді.
— Ех, друзяко Мартінесе, — промовив він уголос. — Не знаєш ти й не знатимеш, якого знаменитого спектаклю трохи-трохи не побачив сьогодні.
Тоді ввімкнув на комутаторі Полип номер і подзвонив їй.
Відгукпулась Ой-Ой і зразу покликала до телефону свою пані.
— У мене є для тебе нова пісенька, Пол, — сказав він і проспівав у трубку старовинного негритянського духовного гімна:
Сам за себе, сам за себе,
Сам за себе, сам за себе
Кожен сповідь хай складе
Сам за себе…
— І я хочу, щоб ти знову мені сказала сама за себе, сама за себе те, що тільки-но казала.
Її тихенький щасливий сміх пройняв Діка гострою радістю.
— Червона Хмаро, я люблю тебе, — мовила вона. — Я вже вирішила. Ніколи я не належатиму нікому в світі, крім тебе. Тільки, будь ласкав, дай мені вдягтися. Адже ось-ось обід.
— Можна мені забігти до тебе? На одну хвилиночку, — попросив він.
— Ще ні, нетерплячий мій. За десять хвилин. Дай спершу впоратися нам з Ой-Ой. Тоді я буду готова до полювання. Я надягаю «робінгудівського» костюма. Знаєш, зелений з цеглястими вилогами й довга пір’їна. І візьму свою дубельтівку «тридцять-тридцять». На гірського лева досить.
— Я дуже щасливий, Поло… через тебе, — не вгавав Дік.
— А я спізнюся на обід через тебе. Клади трубку. Червона Хмаро, в цю хвилину я люблю тебе дужче…
У трубці клацнуло — вона повісила свою. А за мить Дік здивовано відчув, що насправді він чомусь не такий щасливий, як казав. Серце його не приймало того щастя, бо у вухах у нього наче й досі бриніли Полин і Греймів голоси, що так палко співали «Циганський шлях».
Невже вона просто бавилася Греймом? Чи, може, ним, Діком? Ні, це неймовірно, це зовсім не схоже на неї. Він мов у пітьмі шукав розгадки; і враз перед його очима знов зринула Пола, в місячному світлі, в ту мить, коли вона обіймала Івена й тяглась устами до його уст.
Дік очманіло труснув головою й глянув на годинника.
Ет, за десять хвилин, менше ніж за десять хвилин він держатиме її в обіймах і все знатиме.
Та хвилини тяглись так повільно, що він не міг усидіти — встав і понлентав до її покоїв, зупиняючись то припалити сигарету, щоб кинути її, тільки раз затягтись, то послухати шпарке торохтіння друкарських машинок у кімнаті секретарів. Лишалося ще дві хвилини, а до дверей без клямки можна було дійти за одну, і тому він спішився на подвір’ї й задивився на диких канарок, що купались у водограї.