Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— На жаль, як сама бачиш, — почав Дік, і в очах у нього блимнула насмішкувата іскринка, — нехай навіть у тебе є полігамічні нахили, але ми, дурні самці, не можемо змиритися з таким становищем.
— Не будь жорстокий, Діку, — запротестувала вона.
— Пробач. Я нехотячи. Адже й мені боляче, і це була спроба терпіти біль з філософським спокоєм.
— Я вже казала йому, що з усіх чоловіків, яких я будь-коли знала, він один рівний моєму Дікові, і все ж мій Дік, як людина, більший за нього.
— Ну що ж, ти була вірна мені й собі,— пояснив їй Дік. — Ти була моя, поки я був для тебе найбільший у світі. А потім найбільшим зробився для тебе він.
Пола похитала головою.
— Давай я спробую розв’язати цей вузол за тебе, — провадив він. — Ти сама не знаєш, чого хочеш і на що зважитись. Ти не можеш вибрати одного з нас, бо ми обидва однаково потрібні тобі, так?
— Так, — шепнула вона. — Тільки потрібні ви мені по-різному.
— Тоді все вирішено, — коротко сказав він.
— Як це?
— А ось як, Поло. Я програв, а Грейм виграв. Невже ти не бачиш? Виходить, що я для тебе тільки рівний з ним, рівний і не більше, хоча на моєму боці перевага в цілих дванадцять років, прожитих з тобою, — дванадцять років любові, усі спільні радощі, прикрощі, спогади… Господи боже! Якби все це кинути на Івенову шальку терезів, ти б не вагалася й миті. Ти вперше в житті закохалась по-справжньому, до нестями, і тобі важко це збагнути, бо воно сталося так пізно.
— Але ж і в тебе я колись закохалася по-справжньому.
Дік похитав головою.
— Мені завжди хотілось так думати, і часом я навіть вірив у це, але до кінця — ніколи. Через мене ти не втрачала розуму — навіть із самого початку, хоч ми тоді й закрутились наче у вихорі. Може, я тебе привабив, зачарував. Але ніколи ти не шаліла, не гинула за мною, як я за тобою. Я перший покохав тебе…
— І коханцем був казковим.
— Я перший покохав тебе, Поло, і хоч ти відповіла на моє кохання, твоє було не таке. Ти не втрачала розуму через мене. А через Івена, як видно, втратила.
— Якби ж я була певна… — промовила вона замислено. — Я справді наче закохалась до нестями, і все ж вагаюсь. А яка це нестяма, коли є вагання? Може, я взагалі нездатна кохати до нестями. І ти нітрохи не допоміг мені.
— Ти сама, тільки ти сама можеш розв’язати цей вузол, Поло, — поважно сказав Дік.
— А все ж якби ти допоміг, якби ти спробував — ну, хоч крихітку — підтримати мене… — стояла на своєму Пола.
— Я безсилий. Мені руки зв’язано. Я не годен простягти тобі й пальця. Ти не можеш ділити себе між двома чоловіками. Ти вже була в його обіймах… — він підняв руку, не даючи їй заперечити: — Не треба, рідна, не треба. Я знаю, що ти була в його обіймах. І тремтиш, мов злякана пташка, на саму думку про те, що я захочу тебе приголубити. Хіба ти не розумієш? Це ж вирок мені. Ти вже все вирішила, хоч, може, й не знаєш того. Твоя плоть вирішила. Ти приймаєш його обійми, а думка про мої тобі нестерпна.
Вона повільно, але твердо похитала головою.
— І все ж таки я не можу ні на що зважитись.
— Треба. Далі терпіти отаке неможливо. Вирішуй швидко, бо Івен повинен від’їхати. Адже ти сама розумієш. Або ти їдь. Обом вам тут лишатися не можна. Зваж усе як слід і відішли Івена. А то поїдь сама на якийсь час до тітки Марти. Коли ти не бачитимеш обох нас, можливо, тобі легше буде на чомусь спинитися. Може, краще тобі не їхати сьогодні на полювання? Я поїду сам, а ти лишайся вдома й обговори все з Івеном. Або ж їдьте з нами обоє та поговорите дорогою. Так чи так, я вернусь додому дуже пізно. Або й переночую в котрій-небудь пастушій хатині. А коли вернуся, щоб Івена вже тут не було. Отже, доти треба вирішити й те, поїдеш ти з ним чи ні.
— А якщо поїду? — спитала вона.
Дік знизав плечима, підвівся й глянув на годинника.
— Я переказав Блейкові, щоб сьогодні прийшов раніше, — пояснив він і ступив до дверей, даючи взнаки, що їй час іти.
Біля дверей вона зупинилась, пригорнулася до нього й попросила:
— Поцілуй мене, Діку… — потім додала — Це не будуть… подружні пестощі.—Голос її раптом захрип. — Це на той випадок, якщо я вирішу… їхати.
Коридором уже підходив секретар, та Пола ще чогось зволікала.
— Доброго ранку, містере Блейку, — привітав секретаря Дік. — Вибачайте, що я підняв вас так зарані. Насамперед зателефонуйте містерові Егару і містерові Пітсу. Сьогодні я не зможу їх прийняти… Та, мабуть, і решті перенесіть на завтра. Потім неодмінно розшукайте містера Генлі. Скажіть йому, що я схвалюю його проект водозбігу на Оленячому Оці, хай зразу й береться до діла. А втім, містера Менденгола й містера Менсона я таки мушу побачити сьогодні. Повідомте їх, що я чекатиму о пів на десяту.