Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Я не зважуся робити нічого, містере Форесте. Кровотеча припинилась сама, але, мабуть, кров збирається всередині. Ви послали по лікаря?
— По Робінсона. Застав його в приймальні,— відповів Дік. — Молодий і дуже здібний хірург, — пояснив він Греймові.— Рішучий, сміливий. Я в такому ділі покладусь на нього дужче, ніж на інших старих та уславлених. А що думаєте ви, містере Генесі? Є надія?
— По-моєму, діло кепське… А втім, я тут не суддя, я ж лише кінський лікар. Робінсон зразу скаже. Нам лишається тільки чекати.
Дік кивнув головою й вийшов на веранду. Надворі заревів мотор спортивної машини — то вже від’їздив по лікаря Келеген. Потім тихо під’їхав великий лімузин і майже відразу помчав назад. Грейм також вийшов до Діка на веранду.
— Вибач мені, Форесте, — сказав він. — Я тоді себе не тямив. Побачив тебе тут і вирішив, що це при тобі сталося. А воно, певне, випадково…
— Бідолашечка, — відмовив Дік. — Завжди так хвалилася, що дуже обережна зі зброєю.
— Я оглянув рушницю, — сказав Грейм. — Вона справнісінька.
— Отож-бо. Те, що було затнулося, стало на місце, і рушниця вистрелила.
Дік говорив, вигадуючи пояснення, що переконало б навіть Грейма, а в думці дивувався: як хитро вона все розіграла! То ж вона прощалася з Івеном, коли співала «Циганський шлях», — прощалася й воднораз заспокоювала його, аби він не здогадався, що в неї на думці. І так само з ним, Діком. Вона з ним попрощалася тоді, телефоном, і наостанці ще запевнила його, що не належатиме, крім нього, нікому в світі.
Він відійшов далі від Грейма, на другий кінець веранди, шепочучи сам до себе тремтячими губами:
— І стало ж у неї духу… Бідолашечка! Не могла вибрати жодного з нас — і ось як розв’язала цей вузол…
Зачувши мотор спортивної машини, Дік знову підійшов до Грейма, і вони разом вернулися до кімнати дожидати лікаря.
Грейм видимо непокоївся — він почував, що повинен вийти, і не міг.
— Зоставайся тут, Івене, — сказав йому Дік. — Вона була до тебе дуже прихильна і зрадіє, якщо опритомніє й побачить тебе.
Поки Робінсон оглядав Полу, Дік із Греймом стояли осторонь. Коли лікар, скінчивши огляд, випростався, Дік запитливо глянув йому в очі. Робінсон похитав головою.
Нічого не можна вдіяти, — сказав він. — їй лишилося жити кілька годин… або й кілька хвилин. — Він нерішучо помовчав, дивлячись Дікові в обличчя, потім додав: — Якщо ви згодні, я можу вкоротити агонію. Бо вона, можливо, ще опритомніє і якийсь час мучитиметься.
Дік пройшовся по кімнаті й звернувся до Грейма:
— Чом не дати їй пожити хоч коротеньку хвильку? Біль — це не так важливо. Однаково він буде недовгий. Якби це зі мною сталось, я б так захотів. І ти, Івене, теж. Вона любила життя, кожну його мить. Нащо ж відбирати в неї ту малу часинку, що лишилася їй?
Грейм нахилив голову на знак згоди, і Дік обернувся до лікаря:
— Якщо зможете, докторе, приведіть її до пам’яті чим-небудь. А як дуже мучитиметься, можна буде й приспати, щоб укоротити муку.
Коли її повіки розплющилися, Дік кивнув Греймові підійти ближче й стати поряд нього. Спершу її погляд був безтямний, потім вона розгледіла Діка, далі Грейма, впізнала обох і жалісно всміхнулась.
— Я… думала… що вже вмерла, — сказала вона.
Та зразу в неї зринула інша думка, і Дік прочитав ту думку в її допитливих очах. Вона хотіла знати, чи здогадується він, що це не був нещасливий випадок. Дік нічим не показав того. Коли вона так хотіла, нехай помре, гадаючи, ніби він повірив.
— Що це… я… накоїла, — промовила вона повільно, ледь чутно, спиняючись після кожного слова, щоб зібрати силу. Видно, їй було дуже боляче. — Я завжди була така певна… що зі мною нічого не трапиться… а ось бачте, чого наробила…
— Еге ж, така халепа, — сказав Дік співчутливо. — А що там було? Курок заскочив?
Вона притакнула, і знов уста її розтулились у жалісно-бадьорій усмішці.
— Ох, Діку, йди сусідів клич, хай бачать Полин гріх увіч, — прожебоніла вона по-дитячому. Тоді спитала: — І тяжко мене?..
А коли Дік на коротеньку мить забарився з відповіддю, додала:
— Тільки чесно, Червона Хмаро, ти ж мене знаєш.
Він покивав головою.
— Довго ще? — спитала вона далі.
— Недовго, — відповів Дік. — Ти зможеш заснути, коли схочеш.
— Цебто… — вона цікаво позирнула скоса на лікаря, тоді на Діка, і той нахилив голову.
— Інакшого я від тебе й не сподівалась, Червона Хмаро, — вдячно прошепотіла вона. — А чи доктор Робінсон згоден?
Лікар підступив ближче, щоб вона його бачила, і ствердно кивнув головою.