Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Дякую вам, докторе. Тільки я сама скажу, коли.
— Дуже болить? — спитав Дік.
У її широко розплющених очах була і звага, й мука. Губи їй затремтіли, і вона відповіла:
— Не дуже, а жахливо, просто жахливо. Довго таке терпіти я не хочу. Я скажу, коли.
І ще раз вона всміхнулася, ніби від примхливої думки.
— Химерна річ життя, ох, яка химерна, правда? Знаєте, я хочу відійти, слухаючи пісні про кохання. Спершу ви, Івене, заспівайте «Циганський шлях». Боже, це ж нема ще години, як ми його вдвох співали. Подумати лишень! Заспівайте, Івене, прошу вас.
Грейм поглядом спитав у Діка згоди, і Дік ствердно відповів теж очима.
— Та співайте завзято, радісно, палко, так, як співав би справжній закоханий циган, — зажадала вона. — Станьте он там, трохи далі, щоб я вас бачила всього.
І Грейм проспівав цілу пісню аж до останніх слів:
Серце мос прагне серця твого,
Гасне світло у шатрах моїх.
Ранок край світу чекає на нас,
А світ — біля наших ніг!
Здалеку на дверях чекав наказів А-Гов, непорушний, мов статуя, з застиглим обличчям. Скорботна Ой-Ой стояла в головах у пані і вже не ламала рук, а зціпила їх так міцно, аж побіліли нігті й пучки. Позаду, біля Полиного туалетного столика, нечутно порався Робінсон — розчиняв у склянці наркотичні таблетки й набирав розчин у шприц.
Коли Грейм доспівав, Пола подякувала йому поглядом, тоді заплющила очі й хвильку лежала тихо. А розплющивши їх, сказала:
— А тепер ти, Червона Хмаро. Пісню Ай-Ката про Жінку-Росинку. Стань там, де Івен стояв, щоб я й тебе добре бачила.
І Дік заспівав на індіанський лад:
— Я Ай-Кат, найперший чоловік-нішінем. Ай-Кат це скорочене Адам, і мій батько був койот, а мати — вечірня заграва. А це Йо-то-то-ві, моя дружина. Йо-то-то-ві — скорочене Єва. Вона перша жінка-нішінемка.
Я Ай-Кат. Це моя жінка-росинка, моя медова росинка. Її мати — сьєррська вранішня зоря, а батько — східний літній вітер з гір. Вони змовились і виточили всю солодизну з землі й повітря, аж урешті туман їхнього кохання сів медовою росою на листі чапаралю й мансаиіти.
Йо-то-то-ві моя медова росинка. Слухайте мене! Я Ай-Кат! Йо-то-то-ві моя дружина, моя перепілка, моя олениця, моя хмільна брага з теплого дощу й соків родючої землі. Вона зродилася з ніжного сяйва зір і прозорого світанку в перший ранок світу, і вона для мене єдина жінка з усіх жінок.
І знов Пола часинку лежала заплющивши очі. Раз вона спробувала глибше дихнути й зразу тихо кашлянула.
— Намагайся не кашляти, — порадив Дік.
Вона аж брови зсупила від напруження, силкуючись перетерпіти лоскіт у грудях і не зайтися кашлем. А розплющивши очі, сказала:
— Ой-Ой, стань переді мною, щоб я тебе бачила.
Китаянка послухалась, але йшла, наче сліпа, аж Робіпсон мусив узяти її за руку й поставити перед Полою.
— Прощавай, Ой-Ой. Ти завжди була дуже добра до мене. А я до тебе, мабуть, не завжди. Вибач мені. Пам'ятай, що містер Форест довіку буде тобі за батька й за матір… Усі мої нефритові оздоби зоставсяю тобі.
Вона знов заплющила очі на знак того, що прощання скінчено.
А прикрий, лоскітний кашель їй уже несила було стримати. І вона сказала кволо, но розплющуючи очей:
— Уже пора, Діку. Я хочу спатки, спатки, спатки. Доктор готовий? Підійди ближче. Візьми мене за руку, як тоді, пам’ятаєш, коли я скуштувала «малої смерті».
Вона повернула очі до Грейма, і Дік спустив свої додолу, бо знав, що той останній погляд буде сповнений любові — як і її прощальний погляд на нього.
— Мене колись оперували, — пояснила вона Греймові,— і я попросила, щоб Дік держав мене за руку, поки даватимуть наркоз. Пам’ятаєте, Генлі[145] десь назвав його «п’яною темрявою» і «малою смертю»? Мені тоді так легко заснулося…
Вона замовкла й ще трохи дивилась на Грейма, тоді повернула обличчя й очі знов до Діка, що стояв біля неї навколішки й держав її за руку. Потиском пальців і очима дала йому знак нахилити вухо до її губів і прошепотіла:
— Червона Хмаро… Я люблю тебе найдужче. І я пишаюся, що так довго була твоєю, — потиском пальців вона попросила його нахилитися ще нижче й додала: — Мені так жаль, що в нас не було діток, Червона Хмаро…
Тоді порухом пальців трохи відіпхнула його від себе, щоб бачити зразу обох.
— Гарні, гарні обидва… Прощайте, мої гарні. Прощай, Червона Хмаро.
Вони стояли й чекали, поки лікар закочував їй рукав.
— Спатки, спатки, — прощебетала вона, ніби сонна пташка. — Я готова, докторе. Тільки натягніть шкіру тугіше. Ви ж знаєте, я не люблю, коли боляче. Держи мене міцно, Діку.
145
Генлі, Вільям Ернест (1849–1903) — англійський поет.