Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Ти бачив?.. — насилу вимовила вона, пойнята соромом від думки, що її чоловік був свідком їхніх з Івеном обіймів.
— Нащо нам принижувати себе такими подробицями, Поло! І взагалі нічого негарного в тому немає. Та й бачити мені не треба було. Я ж сам пам’ятаю, як колись цілувався нишком у хвилинку темряви перед відвертим «добраніч». Коли видно всі ознаки достиглого почуття — ті любовні відтінки й нотки, що їх годі приховати, несвідома ласкавість у побіжних поглядах, і мимовільна ніжність у голосі, й млосна дзвінкість у співі,— чи треба ще бачити поцілунки на добраніч? Вони тоді неминучі. І знай, рідна моя, хоч би там що було у вас, я тебе не винувачу.
— Та його… небагато й було, — промимрила вона.
— А я б дуже здивувався, якби ні. Я ж тебе знаю. Я й так здивувався. Після дванадцяти років, прожитих з тобою, це все таке несподіване…
— Діку, — перебила його Пола, нахилившись уперед і допитливо дивлячись на нього. Тоді хвильку помовчала, добираючи слів до своєї думки, і рішуче повела далі.— Признайся, а чи не було в тебе за ці дванадцять років чогось більшого?
— Я ж сказав, що не винувачу тебе, — відмовив він ухильно.
— Ти не відповів на моє запитання, — не відступала вона. — Я питаю не про легенький флірт, невинне залицяння. Я маю на увазі справжню подружню невірність. Скажи, було в тебе таке?
— Колись давно було, — признався він. — Небагато й дуже недовго.
— Я часто питала себе про це… — мовила вопа замислено.
— Я сказав, що не винувачу тебе, — ще раз повторив він. — І тепер ти знаєш чому.
— Ну, тоді й я мала таке саме право, — відказала вона, та враз квапливо додала: — Тільки в мене нічого такого не було, Діку, ані разу. Але ти справді завжди проповідував один закон для чоловіка й жінки.
— На жаль, тепер уже ні,— усміхнувся він. — Одна річ міркувати абстрактно, інша — скуштувати на собі, і за ці останні тижні мені довелося змінити переконання.
— Цебто ти вимагаєш, щоб я була вірна тобі?
Дік кивнув головою й пояснив:
— Поки живеш зі мною.
— А де ж тоді рівність?
— Ніякої рівності немає,— похитав головою він. — О, я розумію — це здається дитинячою непослідовністю. Але мені аж у таких дійшлих літах довелося відкрити стародавню істину, що жінка — це не чоловік. Усе, що я знав з книжок і теорій, розсипається на порох перед тим правічним фактом, що жінка — мати наших дітей. Бач… я до останку ще мав надію, що в нас із тобою будуть діти. Але з цим тепер скінчено. Тепер ідеться про те, що в тебе на серці. Своє я тобі вже відкрив. Відкрий і ти мені своє, а потім ми зможемо вирішити, що нам робити.
Пола довго не відповідала. Аж як мовчанка стала гнітюча, вона зітхнула:
— Ох, Діку… Я ж люблю тебе й завжди любитиму. Ти моя Червона Хмара. Ти знаєш, я оце вчора була у тебе на веранді й повернула свого портрета обличчям до стіни. Вийшло щось жахливе. Я не змогла дивитися, зразу перевернула назад.
Дік запалив сигарету й чекав.
— Але ти не відкрила мені всього, що в тебе на серці,— нагадав він урешті ледь докірливо.
— Я люблю тебе, — знов сказала Пола.
— А Івена?
— Це зовсім не те. Як жахливо, що доводиться отак з тобою говорити! Я сама не знаю. Я ще не можу добрати, що в мене на серці.
— Це кохання? Чи легкий романчик?
Вона похитала головою.
— Зрозумій же, що я сама не знаю! Невже ти не розумінні? Адже я жінка. Я не мала змоги свого часу «передуріти», як ото чоловіки. І тепер, коли таке сталось, я не доберу, що діяти. Мабуть, Шоу й ті, хто йому вірить, мають слушність. Жінка — хижачка. А ви обидва — така велика здобич! Я нічого не можу з собою вдіяти. Занадто сильна спокуса. І ще я бачу, що зовсім не знала себе. Раніш я б сама нізащо не повірила, що здатна так поводитись. Я не можу без тебе. І без Івена не можу. Мені потрібні ви обидва. Це не легкий романчик, повір мені. А якщо й так, то я сама цього не знаю… ні, ні, це не так, не так.
— Тоді це кохання.
— Але ж я кохаю тебе, Червона Хмаро.
— А кажеш, що кохаєш його. Не можна кохати двох відразу.
— Можна. І я кохаю. Я кохаю вас обох… Бач, яка я відверта. Я все скажу. Мені треба якось це розплутані. Я гадала, що ти мені допоможеш. Ось чого я й прийшла до тебе. Мусить же бути якийсь розв’язок.
Вона дивилась на Діка благально, та він відповів:
— Вибери когось одного. Або Івена, або мене. Інакшого розв’язку я не можу уявити.
— Отак же й він каже. А я не можу зважитись. Він вирішив був зразу піти просто до тебе. Але я йому не дозволила. Він хотів поїхати геть, але я його не пускала, хоч і знала, як тяжко вам обом. Мені було треба мати вас разом, порівнювати, зважувати обох вас у своєму серці. І нічого в мене не вийшло. Мені потрібні ви обидва. Я не можу зректися жодного.