Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Знехотя я подався туди, де проходив шлях. А може, ці місця використовують для того, аби впливати на тих, хто потрапив під їхню дію?

Я стряхнув головою. Цю ідею мені доведеться відкласти, аби повернутися до неї іншого разу. Я знайшов шлях і віддався йому.

Повернувшись, я знову ледь утримався на ногах.

Схопившись однією рукою за стінку шафи, а іншою за якісь лахи, я примудрився встояти на ногах, випростався і вийшов із гардероба. Тоді я розсунув вішалки, як вони були, і причинив дверцята.

Швиденько роздягнувшись, я змінив подобу і знову вбрався у жалобний прикид. Відчував, що навколо спикарда щось відбувається, і вперше я засік, що він тягне з одного з джерел, якими розпоряджався, енергію, аби змінити свою форму, пристосовуючись до розмірів мого пальця, які теж змінилися. Тепер я зрозумів, що він мав робити таке вже кілька разів, але я помітив цей процес уперше. Це мене зацікавило, бо свідчило, що ця штуковина може діяти сама по собі, незалежно від моїх побажань.

Насправді я не мав жодного поняття, що воно таке, цей спикард, і звідки він узявся. Я залишив його собі, бо він був величезним джерелом енергії і я міг користатися ним замість Лоґрусу, якого наразі побоювався. Але коли я спостерігав, як він змінює форму, аби, як і раніше, добре прилягати мені до пальця, я трохи засумнівався. А що, як він така собі пастка уповільненої дії, яка має спрацювати проти мене у найбільш неслушну мить?

Я прокрутив його навколо пальця, ще й ще. Зайшов усередину нього подумки, усвідомлюючи, що це марна справа. На те, щоб простежити кожну лінію, аж до її витоку, перевірити всі заклинання вздовж кожної з ліній, у мене б пішли віки. Це було схоже на мандрівку механізмом елітного швейцарського годинника. Мене вражали й краса його конструкції, і те, яка праця стояла за його створенням. Цілком можливо, це кільце приховувало таємничі властивості, які виявляться лише за унікальних обставин. Але поки що нічого лихого воно не зробило. Альтернатива ж була така: або спикард, або Лоґрус. Мене вразила така наочна ілюстрація того, що з двох лих ми обираємо те, яке ще вилами по воді писане.

Чортихаючись, я вкотре розправив жалобний одяг, сфокусував увагу на Храмі Змії й наказав спикарду доправити мене до брами. Він виконав наказ так добре й спокійно, наче я ніколи у ньому не сумнівався, наче я не знайшов у ньому ще одну підставу для своєї параної.

І якийсь час я просто стояв біля дверей із замерзлого полум’я, не заходячи всередину грандіозного Кафедрального собору Змії в кінці Плази на Краю Світу, розташованому просто на Ободі, відкритому до самої Безодні, звідки в сприятливі дні можна побачити створення Всесвіту або його кінець; я стояв і спостерігав, як зорі роїлися у просторі, який згортається і розгортається, наче пелюстки квітки; і, наче напередодні кардинальних змін у своєму житті, я повертався думками до Каліфорнії, до університету, до прогулянок під вітрилами на «Зоряному спалаху» разом із Люком, і Ґейл, і Джулією, до того, як ми сиділи разом з батьком наприкінці війни, як їхали верхи разом з Вінтою Бейль виноградниками на схід від Амбера; згадував довгий прохолодний день, який ми разом із Корал провели в місті, всі дивні події того дня. А тоді я повернувся, підняв укриту лускою руку, подивився з-під неї на шпиль Телбейна і «...ведуть і досі запеклий бій Схід і Захід в душі моїй[189], — подумав я. — То доки ж? Доки..?» Як і завжди, іронія залишається фаворитом, ставки три до одного, і сентиментальність, варто їй лише ворухнутися, зазнає поразки.

Я знову розвернувся обличчям до брами й увійшов до храму, аби провести в останню путь Короля Хаосу.