Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Від яблук?! Хорошенько! — І лицедій Прудивус знову замовк, про щось замислився, забувши й про дівчину, і про її забіякувату сестру, про дитину, про війну, про яблука…
Хоч ні, ні, не про яблука!
Саме про яблука він і задумався, бо це ж був, як ми тепер сказали б, художній образ його майбутньої вченої розвідки… Боротьба життя і смерті здавна привертала його увагу, — лицедій був природженим філософом і богословом, роздуми позбавляли його сну, і не раз заставало його вранішнє сонце коло роботи, в міркуваннях про зухвале прагнення людини досягти рівності з Богом, а чи й повної від нього незалежності. Вчення церкви, туманне, плутане, зловісне, привертало його до себе, бо ж було в людини, обплетеної тенетами закону Божого, одвічне прагнення від того закону звільнитися, і люди намагалися те зрозуміти, чого зрозуміти не можна, що вигадувалось вітцями церкви саме так, щоб ніхто в тій таємничості нічого осягнути не міг…
— Чого ж ти мовчиш? — визивно спитала в Прудивуса цокотуха.
— А що хіба?
— Спитав би в мене що-небудь.
— Що ж я в тебе спитаю?
— Спитав би, як мене звуть?
— Як же тебе звуть?
— Хима. Химочкою звуть. А тебе?
— Прудивус.
— Хресного ймення такого нема.
— Нема.
— А як же піп хрестив?
— Феопреній, — пожартував Прудивус, не маючи охоти називати своє справжнє ім’я. — Двадцять другого серпня пам’ять.
— Ти попович?
— Дяченко, — збрехав лицедій і, відповідаючи на якісь думки свої, спитав: — Невже ж спокусяться гетьманці таким кислятинням?
— У Єви ж яблуко було нітрохи не солодше.
— То ж була Єва!
— У нас і тут чимало Єв. Мамай спорядив на це боговгодне діло наймиліших дівчат і молодиць з усієї Долини. Сто гарненьких Єв, що з їхніх рук навіть полин запахне медом. А в кожної красуні — по сотні затруєних яблук. Скільки ж це буде вражених…
— Сердець? Чи шлунків?
— І сердець… по дорозі до шлунків.
— До серця, — сказав Прудивус переконано, — до серця найпевніша путь — через красу тілес.
— Отож! — мовила Химочка. — Я тобі вже сказала: до спокушання однокрилівців ми залучили дівчат і молодиць… прегарних, гожих і принадних.
— А ти ж?.. Ти сама?
— Я — тільки хитра та брава, — спалахнула рябенька Химочка. — Їх сто — вродливих, а я — одна ж! — І, взявши з кислицями козубок та відро з моченими яблуками, таранкувата Хима поплентала далі, до сповнення свого воєнного обов’язку.
Потім спинилась. І сказала — чи Прудивусові, а чи старому Потребі:
— Перекажіть на той бік, за озеро, що однокрилівці сьогодні бойовище розпочнуть лише надвечір. Але… воювати не зможуть.
Та й пішла.
Лицедій, Тиміш Прудивус, задумливо дивився вслід. Почухував, де й досі ще свербіло від стусанів, що їх надавала йому рідна сестра цієї Химочки. І шепотів:
— Історія повторюється.
— Про що це ти? — не зрозумів старий козак.
— Знов — рука Єви. Знов і знов! Диявольська помана. Яблуко. Спокуса…
— І швидка настя? — колишучи дитину, спитав старий.
— Ні. В історії жіночих спокушань, спрямованих на правнуків Адама… Ні, ні! Впливу бігунки… ще не було!
— Ходім! — сказав спудеєві Потреба.
— Чого так раптом? — спитав Прудивус. — Треба б трішки тут перечекати, бо як побачать зараз однокрилівці, що ми йдемо в то й бік, до озера…
— Хіба не чув, що сказала ця Хима? Попередити наших… Треба поспішати!
— Треба то й треба, — погодився Тиміш, підвівся, знову наклав був собі на голову рейтарський шолом, але той так розпікся проти сонця, що лицедій мало не пожбурив його в кущі калини, та по дорозі знову хтось наближався до них, і Прудивус миттю перетворився на рейтара.
Назустріч ішла якась жінка з дитиною, і Потреба з лицедієм перезирнулися.
— Попросимо й цю? — спитав Тиміш Прудивус. — Нехай погодує?
— Чи не занадто часто?
— Хтозна…
— Спить же мале. Хоч, правда, на дорогу треба б…
— Та треба б!
І вони вже хотіли були звернутися, навчені гірким досвідом, обережненько й недвозначно, з ґречним до жінки проханням.
Та вона й сама, наблизившись і не помітивши під кущем старого над дитиною, звернулась до самотнього рейтара:
— Красунчику, агов!
— Чого тобі?
— А я тебе боюсь!
— Чого б то?
— Як же такого воїна й не боятись!
— Хіба вже я такий страшний?
— Ти дуже милий, мій грізний хорошунчику. Але бог знає, що в тебе на мислі!
— Нічогісінько.
— А все-таки боюсь… щоб ти мене, німчику, бува, не зачепив.
— Навіщо ти мені!