Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— А й справді, — кивнув альбінос рудому. — Це було б не по-товариському: бідоласі так перепало, аж йому заціпило, а ми, прибувши на готовеньке, заберемо його фрау собі!? Як хочеш, а це не за правилами! Еге ж!
— За якими там правилами! — з виразним сумнівом сплюнув рудий, щирий пруссак. — Але… чорт йому в зад, оцьому дурному буршеві, котрий тут невідомо звідки взявся і невідомо чому став рейтаром. Я тільки певен, що з такою дамою цей тюхтій не впорається навіть тоді, коли б вона сама його про те просила! Дивитись на нього гидко! — і пруссак одвернувся.
— Ходім, — невблаганно сказав шляхетний альбінос, для якого товариські правила були над усе.
— Ходім, — похнюпився рудий. — А цей нездара хай полежить, хай прочумається, хай довершить розпочате діло і хай тільки спробує завтра нам не розповісти все, чого він дійде з цією неосяжною дамою. Тьху! Ходім! — І те презирство, з яким він блимнув на свого недолугого товариша, котрий не спромігся впоратись із тубільною дикункою, свідчило, що він — ображений у кращих почуттях.
І рейтари пішли.
Молодиця, радіючи, що здихалась халепи, кинулась була пріч, але старий Потреба, який тримав малятко мирославського гармаша Ушакова, встиг її схопити за рукав:
— Стривай, голубонько!
— Невже кортить і вам, дідусю? — з небезпечною лагідністю спитала вона.
— Чого кортить?
— Товчеників, діду?
— Гай-гай! — посміхнувся Потреба і простяг молодиці дитинку, дбайливо вгорнену в вишиваний рушник. — Погодуй-но!
— Чом же ви не сказали зразу? — здивувалась жінка.
— Я ж вам казав! — ледве здобувся на голос відлупцьований лицедій.
— Казав, казав! — передражнила молодиця, розстебнула пазуху і раптом посміхнулась, як посміхається будь-яка мати, пригортаючи до лона мале дитя. — Хіба ж так кажуть! — і, все на світі забувши, сіла поміж кущами дерези й почала годувати.
Вона й плямкала до маляти, яке жадібно, життя своє стверджуючи й рятуючи, припало до жіночого лона.
Вона й очима світила до нього, як тільки й може світити молода мати.
Вона всім єством своїм помагала младенцеві краще сприйняти життєдайний сік материнства.
Пульсувала оголена грудь молодої матері, і грубувате її обличчя, червонувате, звичайне, буденне, вже сяяло найвищим натхненням, і захопленням, і тою красою, котра осіняє полотна великих майстрів світу, що залюбки малювали мадонну, пріснодіву, щасливу матір, яка замислилась над долею маляти, яка бринить уся любов’ю, яка тремтить від дотику губів дитини, щасливу матір, яка стає в ту мить красою світу.
Погодувавши ушаковську дитинку, молодиця встала:
— Ми собі підемо?
— Хто це «ми»?
— Я з дитинкою…
— Чи ти не сказилась?!
— Я й сама не знаю… — зітхнула молодиця, і знову обличчя її стало червоним, буденним, звичайним, хоч воно й світилося ще полиском того материнського натхнення. — Якби ви знали, як воно… губами… і всім тільцем…
— Спасибі тобі, серце, — сказав Прудивус. — Але ні!
— Мати є в дитини?
— Матері немає.
— Батько?
— Батькові ми й хочемо віднести.
— На той бік? — спитала молодиця.
Тиміш не відповів.
— Не донесеш, — сказала молодиця, помовчавши.
— Чому ж?
— У німецькій одежі? Ні. Впізнають!
— Тебе ж я одурив, — посміхнувся, чухаючи синці та ґулі, й заперечив Прудивус.
— Не всі ж такі дурні, як я! — І, віддавши дитя старому Потребі, молодиця почимчикувала далі.
Обернувшись, сказала Прудивусові:
— Переодягся б.
— Нема в мене тут іншої одежі, пані.
— Пропадеш-таки… — повела плечем сердита молодичка. — З дитям! — та й зникла в дорожній куряві.
Лицедій сидів у шпориші при дорозі й тяжко дихав. Він дивився вслід молодиці вдячними очима, вже й забувши товченики, що їх вона йому так щедро надавала.
Ложка кивав головою, дід Потреба питав:
— Чого, Ложечко, засмутився?
Песик тільки глянув преповажно, але нічого не сказав.
— Звідки ви все-таки, батеньку, знаєте, як звуть мого собачку?
— Це ж — Мамаїв! Ми з Ложкою не перший год знайомі. Хіба не так?
Ложка ствердно кивнув головою. А дід Потреба провадив далі:
— Оцей-от Ложка… не раз у баталіях з нами бував. У походи з низовим товариством плавав у Чорне море, аж до Скутар. З біди нас рятував! Ти ж тямиш, Ложечко, як ми з тобою…
«Еге ж, мовляв», — сумовито брехнув Ложка.
— Як ми з тобою та з паном Мамаєм побували в Варшаві! Га? Не забув? — і обернувся до Прудивуса: — Це, мій лебедику, було, коли ми з панами-ляхами ще намагались бавитися в пшиязнь…