Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Та цокотуха й не скривилась.
— Солодке, як мед! — і дівка одкусила ще. — Солодке, як мамині груди! — і вона проковтнула все, що розжувала, і жоден м’яз на її віспуватому обличчі не здригнувся од страшенних кислощів, таких лютих, аж нили зуби. — Солодке, як Адамів гріх.
— Хто тобі сказав, що гріх — солодкий? — зацікавився Прудивус.
— Панотець казали в школі.
— Що ж вони казали?
— Те й казали… Яблучко ж оте, що Єва дала своєму дурнуватому Адамові, воно ж йому тоді здалось бозна-яким солодким. А то ж була звичайнісінька лісова кисличка. Дичок! Інших тоді не знали ж.
— Цікаво! — буркнув Прудивус і замислився, і так же знов скортіло мерщій добутись до Києва. Ненароком сказані слова — про гріх, про яблуко спокуси, про Адама та Єву — розбудили в спудея рій думок та почуттів, бо ж не рік і не два він там, у Київській академії, писав учений твір про пізнання добра і зла, про первородний гріх, філософію гріхопадіння загалом, і це йому здавалось вельми важливим ділом: через гріх Адамів не тільки перший піт чола пролився, не тільки панна Смерть заволоділа світом, а й пізнали люди всі радощі буття, радощі тіла й духу, бо ж їх перші люди в раю не знавали, роковані на віки вічні безрадісно й безсмертно нидіти в благополучнім затишку… Він писав і про те, київський спудей Тиміш Прудивус, що Адам назвав свою солодку подругу Євою, тільки вперше пізнавши гріха, бо це ймення означає буцім не що інше, як Джерело Життя, бо це ж вона, вона порушила сміливо Божу заповідь, вона, прекрасна Єва, — і вся та вчена книга, котру писав у Києві наш Прудивус, мала прогриміти осанною Єві, пречистій матері всього живого, тобто людського, — чистого й нечистого, але — живого! Живого, тілистого, повного буйної крові, неспокійного, метушливого, безсонного людського життя.
І він уже бачив, Прудивус, як напише він розділ про перше взаємне пізнання Адама та Єви, про щастя материнства, про вдалих і невдалих дітей, про горе з ними, про Смерть-визволительку, яка спостигла Адама лише на дев’ятсот тридцятому році життя, — і бідолашний спудей академії, змордований непогамовним прагненням мерщій розпочати роботу, котру наші нинішні вчені, звісна річ, назвали б кандидатською (кандидат, мовляв, у науку, гай-гай!) дисертацією, після випадкового слова рябенької Химочки про гріх Адама та Єви забув про все на світі, замислився, закляк і не зразу й зрозумів, чого хоче від нього те промітне дівчисько з цебром та козубом.
— Ось покуштуй лишень, — підступно посміхалась таранкувата дженджуруха, простягаючи рейтарові на розкритій долоні кисличку. — Кусай, кусай, воно солодке… — І вручила лицедієві яблучко.
Прудивус теє лісове зелене яблучко взяв був, але тут, перестерігаючи, видно, про якусь небезпеку, гавкнув Песик Ложка.
— Ну, чого тобі? — спитав Прудивус, і щось таке промайнуло в голосі його, щось таке заблисло в очах, що рябенька Химочка, вражена якимось спогадом, зненацька скрикнула:
— Не кусай!
— То кусай, то не кусай, — знизав плечима лицедій.
— Ти — не рейтар, — сказала Химочка. — Я бачила тебе в городі, в кумедії… — І зовсім по-дитячому зраділа, згадавши навіть ім’я улюбленого героя мирославців: — Климко? — І, не даючи лицедієві й слова мовити, дівчина зацокотіла знов: — А я ж думала… Я, бач, несла ці яблука й кислиці для жовтожупанників, для найманих німців, угрів, ляхів, для всіх однокрилівців… — І, побачивши, що Прудивус хоче-таки закислити душу, дівчина зойкнула: — Не руш!
— Сконаю?
— Ні… — І рябенька дівчина скрасніла, мов на заході сонце, і раптом стала така гарна, що, коли б зараз Прудивус не думав про яблуко Єви, він спалахнув би зразу ж тим самим вогнем, який спопелив колись самого Адама. — Хто з’їсть оце мочене яблуко… а чи оцю кисличку… на того зразу ж нападе…
— Що нападе?
— Швидка…
— Швидка настя? — спитав дід Потреба. — Бігунка?
— Та бре! — пирснув Прудивус. — Але ж сама ти зараз…
— Я з’їла не затруєну.
— Хто ж таке вигадав?
— Іваненко з Мамаєм… вони!
Почувши ймення володаря, Ложка заскавулів.
— А затруїв кислиці хто?
— Одна циганочка.
— Мар’яна? — здивувався Тиміш. — Хіба вона вже тут?
— З тим зіллям для кисличок прислав її Козак Мамай.
— Чому ж не затруїли чимось дужчим? — слушно спитав Потреба.
— Підуть сьогодні однокрилівці в бій і… воювати не зможуть!
— Посідають? — ахнув Прудивус.
— Ну-ну! — зареготав Потреба.