Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Дід Варфоломій Копистка мало не скрикнув, мало не скочив з дерева навздогін, але ще встиг спіймати оком знак Ярини: «Майте осторогу!», який міг бути, ясна річ, тільки проханням — бігти за ними назирці, щоб не втратити її сліду навіки.
А вона ж, вона, ще не вірячи в свою смерть, вона прощалася з життям, і прощалась не вперше, бо ж бачила Ярина на своїм недовгім віку вже немало.
З кущами калини прощалася, що поміж ними навпростець, обриваючи цвіт, далі та далі пробивались харцизи.
Прощалася навіки з Україною, бо ж десь попереду вже бовваніли в її уяві смирні голуби на плацах Рима.
Смирні голуби і лагідні домініканці з інквізиції.
Вона вже прощалась і з тим осоружним нахабою, з голодранцем Михайликом, з тим синочком маминим, з отим селюком навіженим, хоч він уже здавався їй милішим над життя, яке вона тепер напевне мала втратити: один із жовтожупанників, коли довелось на драговині притишити крок, схилився їй до самого обличчя й прошепотів по-італійському: «Це знову я, панно Кармело! Не лякайтесь…» — і вона впізнала вітця Флоріана, каноніка, домініканця, котрий опікувався нею вже багато літ.
— Ми тебе врятуємо, і Бог нам допоможе! — прошепотів канонік, помацав панні спітнілий лоб, і від того холодного дотику її аж затрусило.
А отець Флоріан наказав жовтожупанникам по-українському:
— Кваптеся, хлопи! Мерщій!
Вона зрозуміла: превелебний отець Флоріан поспішає не тільки тому, що боїться погоні, святому вітцеві кортіло притьмом побалакати з нею, заки передасть до інквізиції, до хватких рук молоденького і вродливого кардинала Леодегара Борджіа, котрий колись у Римі, правда, за інших обставин, наговорив Кармелі купу компліментів, аж розсідаючися в солодких словах з приводу її неземної краси тілесної, яка живитись повинна красою душі, а потім застеріг: за невірність Ватиканові — щонайлютіша смерть!
— Борше, проклятущі пси! — люто поганяв жовтожупанників отець Флоріан. А до Кармели ласкаво казав: — Вельмиповажний пан ван Дорн, шукаючи тебе, моя доню, вже витратив десятки, а то й сотні тисяч гульденів. І я вельми рад, недостойний, що мені нарешті пощастило… — і преподобний Флоріан брехав та й брехав.
Оцю ж бо зрадницю найсвятішого престолу зараз тягли кудись не задля того вже, щоб з нею панькатися, як було колись, щоб тримати по кляшторах, щоб вихваляти її вроду чи віддати за якого-небудь товстозадого голландця, банкіра, негоціанта, котрий мав препохвальний намір загарбати багатства й землі України. Розуміла це й сама панночка Ярина, але смерть, що її вона, по молодості літ, ще не могла збагнути, навіть смерть була для неї краща за життя, яке їй стільки років рихтували вітці домініканці, за осоругу зрадниці свого народу…
— Весілля з Дорном незабаром справимо, — знову схилившись до панни, на ходу, лагідно говорив канонік, уже витягши їй з рота шовкову хусточку, бо серед цих непролазних боліт Кармела могла й кричати, бо все одно ж ніхто її тут не почув би. — Весілля, дитя моє! Ін номіне патріс…
— На тортурній колоді? — зухвало запитала Подолянка. — На вогнищі? В катівні?
І далі вже мовчала.
Життя могло увірватись небавом, бо ж престол намісника святого Петра невірності та відступу не дарував нікому, і панні Ярині не хотілось свої останні години марнувати на балаканину з Флоріаном.
Їй боляче було від рук отих харцизів, перед очима все йшло обертом, вона заплющувалась і сливе втрачала вже тяму, і їй все ввижалося та мерехтіло щось вогнисте…
Полум’я пожару?
Малинові стяги оборонців Мирослава?
Чи пурпурова мантія молодого ватиканського кардинала Леодегара Борджіа?
Чи знову кров?
Ні, ні!
…То жаріли квіти.
Багряніли.
Жевріли.
Не маки в полі, не дикі півонії в лісі, не троянди в саду вітця Мелхиседека.
То були голландські гвоздики й тюльпани на квітникарських ринках Амстердама.
Величенними купами. Зрізані. Лежали квіти.
Мокрі від недавнього дрібного дощу.
Такі прикро червоні, аж боляче було дивитись. Аж кортіло заплющитись. Аж хотілося звідти втекти.
Величезні купи червоних квітів лиховісно височіли, наче обмиті теплою кров’ю мури… без жодного проблиску іншої барви… як та кардиналова мантія, самий тільки пурпур, що від нього довго червоніло в очах, бо вулиці яскріли од квітів: аж яріла вода в амстердамських каналах, аж очі міських злидарів, повсякденно голодних людей, набрякали від крові.