Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Старий Потреба задумався… Задумався над щирою приязню наших народів, польського та українського: здавна прихилялись українці до багатства польської культури, поки не почалось окатоличування, покіль не стали прості люди України перед польською шляхтою бидлом, поки панство українське, задля свого лакомства, задля товстого пуза, задля титулів, заради маєтків та грошей, не стало радо поринати «в злоту польщизну», продавати шляхті свій народ… Дід Потреба про все те думав, звісна річ, якимись іншими словами, але жаль за тим, що, замість товариства між простолюдом Речі Посполитої та України, точились війни й підступи, щирий жаль бринів у голосі, коли старий розповідав Тимошеві про свою з Мамаєм подорож до Варшави.
— Еге ж… це, лебедику, було, коли ми з панами-ляхами ще гралися в приятелювання та й ходили до короля — зіськати бодай крихітку правди… Були ми тоді з Мамаєм в замку катюги нашого народу, в князя Вишневецького… Ти не забув його, Ложко?
Песик люто брехнув.
— Ну, — балакав далі Потреба, — панство бенкетує, а нас, козаків, посадили за той же стіл, тільки з другого краю. Навіть німецьким наймитам знайшли пани чільніше місце… Не до смаку припало це Мамаєві. Бачу, зизом поглядає на самого князя, а той сидів на другому кінці, на покуті, проти Мамая. А коли випили по другій чи по третій, бачу, до сварки йдеться, бо Мамай до шаблі хапається, от-от на рівні ноги скочить, та й буде каюк посельству нашому і нам самим, покришать нас ляшки-панки в тім кутку на капусту… — І старий Потреба заходився коло мокрих пелюшок, бо мале раптом запхикало.
— Що ж було потім? — поспитав Прудивус.
— Ложка порятував… Коли від Козакового ущипливого слова Вишневецький теж почав хапатись за шаблю, Песик візьми та й учепись йому за литку. Репетує князь, а що діється — ніхто й не втне, бо під столом не видно, та й панських собак там чимало, тож на Ложечку ніхто й не подумав. Але все-таки переполох знявся такий, що й про сварку забули. Хоч, правда, довелось, однак, тої ночі нам із замку п’ятами кивати, бо Мамай віддухопелив десь на ґанку князевого племінника… Не забув, пане Ложко?
Песик Ложка знову кивнув: аякже, мовляв! — ще й, видно, подумав при тому про свій похилий вік: все, про віщо згадував старий запорожець, було-таки досить давненько.
Дід Потреба повів був своє оповідання далі, але замовк.
По дорозі йшла якась чепурненька й промітна дівчина з цебром-відром в одній руці та з козубом — у другій.
У цебрі плавали мочені яблука торішнього врожаю. А в козубі торохкотіли ще зовсім зелені кислиці, дикі яблучка, щойно назбирані в лісі.
Це була звичайна собі дівчина, метка й моторна, не куца й не цибата; не білява, й не чорнява, й не руда; не потвора, але ж і не вродливиця, не краля; досить-таки крихкотіла і навіть рябенька трішки, дзюбата — після віспи, — але це ж тоді лучалося серед людей цілого світу не так і зрідка, — одним словом, таке звичайне дівчисько, що ми з вами, читачу, стрівши цю таранкувату моторуху на вулиці, може, навіть і уваги не звернули б, якби не судилось їй десь далі, перегодом — відіграти в нашому химерному романі досить-таки визначну роль.
Та й вона пройшла б оце зараз повз наших героїв, коли б в око їй не впав цибатий рейтар, що схилився над дитинкою, яку тримав на руках дід Потреба.
— Так оце ви і єсть? — спитала вона в Прудивуса.
— Я, — зопалу відповів Прудивус, а схаменувшись, поспішив спростувати: — Тобто… якщо сказати певніше… це не я!
— Отак я й думала!
— Про що ти?
— Про те, що ви — той самий дурноверхий рейтар, якому зараз моя рідна сестра годувала десь украдену дитинку. Мотря так і сказала: німець він а чи хто — не розбереш, а що дурний, то видно й так, на око! — і цокотуха щось таке молола та й молола.
— Розпащекувалась! — розсердився Потреба.
— Зичу доброго здоров’я дідусеві! — чемно вклонилась дівчина.
— Будь і ти здорова, ластівочко моя, — відмовив Потреба. І спитав: — Куди чимчикуєш?
— На базар. Яблука й кислиці, бачите, продавати несу.
— Хто ж їх купить?
— Оцей дурний німак і купить! — і вона звернулась до Прудивуса. — Епфельхен! Чи не хоч?
Прудивус на дівчину й не дивився, бо все ще боліло після розмови з її сестрою.
— Ну? — спитала рябенька дівчина. — Кислички?
— Зеленець! — без ніякого виразу озвався Прудивус.
— Дарма! — сказала таранкувата цокотуха. — Зате солодкі! — додала вона і хоробро відкусила майже половину недозрілого лісового яблучка, що на нього досить тільки глянути, щоб ізсудомило щелепи.