Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Ваше лілейне лоно… — високопоетичним образом намагався Тиміш задобрити аж надто сердиту паніматку.

— Зась тобі до мого лона! — репетувала вона.

— Не мені, не мені, достойна пані! Я прошу не для себе, а ось… — І спантеличений лицедій кивнув на дитинку, що принишкла, охлявши, на руках у старезного діда Потреби.

— Задля цього спорохнілого шкарбуна!? — зовсім образилась горда молодичка. — Та я ж тобі… — І вона люто замірилась, і стусонула б, знавіснівши, коли б лицедій з фаховою вправністю не одхилився геть. — Чого тобі від мене треба?

— Грудей, паніматко! — тетеріючи, заволав Прудивус і махом схопив першого ляпаса.

А там задзвенів і другий.

Ляснув і третій.

І десятий.

Може, навіть і сотий.

Молодичка, ображена чужинцем, немов сказилася; таке глибоке враження справила на неї одна з найблискучіше виконаних ролей лицедія Прудивуса.

— Ось тобі мої груди! — лупцюючи зазіхача, репетувала вона, і хто й зна звідки набралась там миттю сила-силенна людей, і сливе всі реготали, радіючи: хоч одному бодай продажному чужинцеві, які вже добре залили за шкуру сала простим українцям по всій гетьманщині, нарешті добре-таки перепало… Знявся такий несосвітенний шарварок, що позбігалися з усієї околиці польські жовніри, наймані угри, німота незворушна, і навіть усім відважним гуртом не могли ті рицарі відборонити від розлюченої українки горопашного рейтара. Вона гамселила, й духопелила, і все приказувала: — Ось тобі моє лоно, оскорбнику! — та й гатила по чім попадя знов. — Ось тобі мої перса, німецька мармизо! Ось тобі мої возвишені! Ось тобі мої тугенькі! — І лицедієві було непереливки, і легше не ставало від свідомості, що ця щира душа лупцює зовсім не його, не спудея Київської академії, а якогось нахабного німчина, котрий зважився зазіхнути на її честь.

Заздрівши кількох рейтарів, що приспіли на рейвах, Прудивус аж ніяк не хотів, щоб вони його рятували з рук оскаженілої матрони, бо це було б уже й зовсім кепсько, а коли німці, не даючи на поталу товариша, таки вирвали його з рук молодиці, поклали його на моріжку біля дороги й стали співчутливо розпитувати про халепу, лицедій — не тільки тому, що не вмів ні біса по-німецькому, а ще й тому, що дух йому перехопило й мову заціпило, — наш речник та балаклій, ставши аж ніяк не лепетливим, міг тільки пробекати:

— Е-е-е-е-е…

— Ач, як вона його… слова, бідолаха, не вимовить! — по-німецькому сказав рудий рейтар до другого, безбрового та червоноокого альбіноса. — З такою фрау одному, гляди, й не впоратись?

— А ми з нею зараз — удвох, — погодився другий і жваво схопив молодицю за груди, що так визивно стирчали вперед.

— Е-е-е-е-е-е-е! — знову протяг Прудивус, і сердито їм кивнув на фрау, і щось загрозливе в тому беканні привернуло увагу не дуже й сміливих рейтарів.

— Чого тобі? — спитав у Прудивуса той перший, рудий.

— Е-е-е-е?! — знову замекекекав лицедій докірливо, потім лукаво підморгнув рейтарам і показав їм кулака: «Не займайте, мовляв, лишіть оцю скажену самичку мені!» — і все те німці зрозуміли без жодного слова, бо ж Прудивус був, як ми вже знаємо, великим актором свого часу.