Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:

Події в романі відбуваються після смерті Богдана Хмельницького. Автор розповідає про пригоди Козака Мамая — мандрівного запорожця, вояки і гультяя, жартуна і філософа, безстрашного лукавця і навіть… чаклуна, який може покликати на допомогу магічні сили, рятуючись від небезпек. Якось Ільченко сказав: «Коли в скрутну хвилину люди не плачуть, а сміються, вони — проти будь-якого ворога дужчі». Про це його роман-епопея, який за всіма параметрами підпадає під визначення «шедевр» і який критики ставлять в один ряд з творами Сервантеса «Дон Кіхот» і Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель».
1 ... 218 219 220 221 222 223 224 225 226 ... 280
Перейти на страницу:

Коло хуторського базару вони з дідом Потребою та Песиком Ложкою наздогнали якусь червоновиду й повногруду тіточку, покриту тонісінькою, чи не панською, бува, наміткою.

— Добридень, паніматко, — чемно вклонився Прудивус і аж сторопів од ніяковості, бо з жінками розмовляти не вмів. — Поглянув я, тіточко, на вашу пишну пазуху… — І він, щоб не згасити в собі красномовності, передав дитя Потребі й заговорив, намагаючись бути приємним і ґречним: — Від самого лише погляду на ваші тугенькі перса…

— Агій на тебе! — визвірилась молодиця.

— Але ж ваші високі груди… — червоніючи від гострого почуття молодечої незручності, знову почав був Тиміш.

Таж молодичка, на його зніяковіння незважаючи, злостиво крикнула:

— Ой стусону!

— Ви, паніматко, не зрозуміли, — намагаючись виправдатися, боязко забелькотів сердешний Прудивус, у якого від ніяковості аж вуха попухли й спалахнули, бо вже розумів, що говорив зовсім не те, але, втративши нараз усю гостроязикість, ніяк не міг знайти потрібних слів, котрими можна було з’ясувати цій сердитій жіночці, чого саме від неї жадають. Не здогадався він і дитинку забрати в старого Потреби, щоб хоч малятком тим відборонитися від люті зневаженої молодиці. Чманіючи від почуття власної несміливості, він знову почав був пояснювати, обережно добираючи найтендітніші, найґречніші й найприємніші слова: — Я певен, що ваші возвишені груди сповнені таким солодким…

— Ах ти ж падло заморське! Ах ти ж… — І жінка сказала все, що думала про цього німця.

— Ваше лілейне лоно… — високопоетичним образом намагався Тиміш задобрити аж надто сердиту паніматку.

— Зась тобі до мого лона! — репетувала вона.

— Не мені, не мені, достойна пані! Я прошу не для себе, а ось… — І спантеличений лицедій кивнув на дитинку, що принишкла, охлявши, на руках у старезного діда Потреби.

— Задля цього спорохнілого шкарбуна!? — зовсім образилась горда молодичка. — Та я ж тобі… — І вона люто замірилась, і стусонула б, знавіснівши, коли б лицедій з фаховою вправністю не одхилився геть. — Чого тобі від мене треба?

— Грудей, паніматко! — тетеріючи, заволав Прудивус і махом схопив першого ляпаса.

А там задзвенів і другий.

Ляснув і третій.

І десятий.

Може, навіть і сотий.

Молодичка, ображена чужинцем, немов сказилася; таке глибоке враження справила на неї одна з найблискучіше виконаних ролей лицедія Прудивуса.

— Ось тобі мої груди! — лупцюючи зазіхача, репетувала вона, і хто й зна звідки набралась там миттю сила-силенна людей, і сливе всі реготали, радіючи: хоч одному бодай продажному чужинцеві, які вже добре залили за шкуру сала простим українцям по всій гетьманщині, нарешті добре-таки перепало… Знявся такий несосвітенний шарварок, що позбігалися з усієї околиці польські жовніри, наймані угри, німота незворушна, і навіть усім відважним гуртом не могли ті рицарі відборонити від розлюченої українки горопашного рейтара. Вона гамселила, й духопелила, і все приказувала: — Ось тобі моє лоно, оскорбнику! — та й гатила по чім попадя знов. — Ось тобі мої перса, німецька мармизо! Ось тобі мої возвишені! Ось тобі мої тугенькі! — І лицедієві було непереливки, і легше не ставало від свідомості, що ця щира душа лупцює зовсім не його, не спудея Київської академії, а якогось нахабного німчина, котрий зважився зазіхнути на її честь.

Заздрівши кількох рейтарів, що приспіли на рейвах, Прудивус аж ніяк не хотів, щоб вони його рятували з рук оскаженілої матрони, бо це було б уже й зовсім кепсько, а коли німці, не даючи на поталу товариша, таки вирвали його з рук молодиці, поклали його на моріжку біля дороги й стали співчутливо розпитувати про халепу, лицедій — не тільки тому, що не вмів ні біса по-німецькому, а ще й тому, що дух йому перехопило й мову заціпило, — наш речник та балаклій, ставши аж ніяк не лепетливим, міг тільки пробекати:

— Е-е-е-е-е…

— Ач, як вона його… слова, бідолаха, не вимовить! — по-німецькому сказав рудий рейтар до другого, безбрового та червоноокого альбіноса. — З такою фрау одному, гляди, й не впоратись?

— А ми з нею зараз — удвох, — погодився другий і жваво схопив молодицю за груди, що так визивно стирчали вперед.

— Е-е-е-е-е-е-е! — знову протяг Прудивус, і сердито їм кивнув на фрау, і щось загрозливе в тому беканні привернуло увагу не дуже й сміливих рейтарів.

— Чого тобі? — спитав у Прудивуса той перший, рудий.

— Е-е-е-е?! — знову замекекекав лицедій докірливо, потім лукаво підморгнув рейтарам і показав їм кулака: «Не займайте, мовляв, лишіть оцю скажену самичку мені!» — і все те німці зрозуміли без жодного слова, бо ж Прудивус був, як ми вже знаємо, великим актором свого часу.

1 ... 218 219 220 221 222 223 224 225 226 ... 280
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)