Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Кінця такого Гликера, видно, сподівалася, бо колись одвела свою любимочку в монастирськім саду до старого возиводи Могаммеда, невольника, давно вже проданого сюди з турецької галери, який удавав чомусь полоненого арнаута (чи, як ми сказали б тепер, албанця), хоч і був він насправді колишнім запорожцем Опанасом Кучмієм.
— Коли зі мною станеться що-небудь, — сказала йому Гликера, — доглянь мою подоляночку…
— Добре.
Коли стара Гликера таки зникла, Опанас Кучмій нишком, поливаючи квіти й дерева в монастирському парку, забалакав колись до неї, а потім уже й не облишав її, криючись від зіркого погляду святих черниць: то кілька слів закидав про Дніпро, то якісь бувальщини переказував про гетьмана Богдана, про Богуна, про Наливайка, то мугикав козацьких пісень, то навчав молитов православних, — те все закидав їй у душу, до чого католицькі черниці мали намір зародити в цієї дитини зненависть.
Маленька подоляночка росла, нудьгуючи за рідним краєм, за матір’ю, за словом українським, і Опанас Кучмій сердечку молодому не давав заснути й прохолонути, і все те відбувалось мимохідь, коли возивода проходив повз дівчину з відром води чи полов грядку з квітками, все — по два-три слова, крадькома, щоб не заздріли пильноокі монашки, які нічого лихого й не ждали від її щоденних прогулянок у невеличкому саду, обведеному товстенним і високим муром, і певні були, що україночка встигла за довгі роки набути все, що мала забути назавжди.
Коли Кармелу (подоляночку колишню) перевозили в Рим — до одного з кляшторів Ватикану, щоб там надати їй остаточного шліфування, як дорогому діамантові, — чесний лицар Опанас Кучмій, котрому вже довіку, видно, судилося нидіти в неволі, звів подоляночку, важачи власною головою, потаємно звів з однією старою циганкою (матір’ю Мар’янки), що й помандрувала потім за Кармелою в Рим, до лихом викраденої домініканцями україночки, про долю якої ніхто й не знав, зуміла та циганка зворушити кількох католиків-слов’ян (чехів та хорватів), котрі відбували на той час своє чернече послушництво у Ватикані.
Не відстала стара циганка, мати Мар’янина, від нашої Ярини і в Парижі, де вже був у неї духівником отець Ігнатій Романюк, у Парижі, куди завела її доля, і в Амстердамі, де дівчину вже мали намір вигідно продати, тобто віддати заміж за одного голландського негоціанта.
Купець той, ван Дорн, один із найбагатших у світі людей, за кілька років перед тим, після розгрому Нідерландів могутнім флотом Англії, втративши розбійницький доступ до далеких азіатських колоній, почав був торговельні справи з Польщею, але, маючи намір пробратися й далі, на Схід і на Південь, до Кафи, до Персиди, до Вірменії, до Індії, до Сирії, до Єгипту, куди найзручніші шляхи пролягали через Україну, — уже дістав, плекаючи далекі плани, дістав ван Дорн від польського короля обіцянку — дешево продати голландцеві в довічну власність українські землі коло Дніпра.
Вже зовсім зібравшися переселитися до купленого в Польщі древнього Києва, пан ван Дорн, один із тих небагатьох голландців, котрі зберегли вірність римському престолові й не перекинулись від католицької церкви до ворохобного кальвінізму чи реформатства, дожидав поважний негоціант, поки гетьман Гордій Пихатий, виконуючи розказ Рима, не погамує вільнолюбну Україну, навік-віки відчахнувши її від братньої Москви.
Сидячи давненько вже у Варшаві й чекаючи жаданої години, пан ван Дорн замислив одружитися з вихованою для нього в католицьких кляшторах гарненькою україночкою Кармелою, яку він мав намір спочатку пізнати з портрета, щедрим Дорновим банком замовленого в Амстердамі самому Рембрандтові ван Рейну…
Та не все складалось так, як те було потрібно далекоглядним діячам Ватикану, котрим кортіло, Україну загарбавши, надолужити здирствами на нових землях величезні втрати й збитки, заподіяні Ватиканові протестантизмом, який відколов од римської церкви силу-силенну людей у кількох країнах Європи.
Але ж загарбання України стало на ту пору не такою вже й простою справою.
Гриміла вже над світом слава Запорожжя.
Стояла вже за Україною й Москва.
Та й під унію простий український люд не йшов жужмом — чим ближче до Москви, тим менше було уніатів.
Та й наречену ван Дорна викрали зрадливі слов’яни-католики (чехи, хорвати й гуцул), допомогли їй утекти серед білого дня з дому католицького біскупа в Амстердамі, одвели на невеличкий англійський корабель, котрий пренахабно зайшов до голландського порту, незважаючи на стан війни з Нідерландами, і Кармели в Європі не стало, хоч і недовго, правда, лишались ватиканські нишпорки та стежії в невіданні про її долю: за який місяць вони вже винюшили на Вкраїні її слід, бо не гаяли часу дарма.