Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Після всього, що їй довелось пережити, панна Ярина мала б тепер шануватись, бути на осторозі, але після довгих літ неволі її, як кажуть, хапали чорти: хотілось подихати свободою, і панна не слухалась ні дядечка свого, заклопотаного тепер війною, ні власного глузду, власного страшного досвіду і зараз оце нишпорила по лісі, куди їй, звісна річ, без надійної охорони так необачно потикатись було не слід.
Можливо, діяла вона останніми днями так легковажно ще й тому, що не знала, куди себе подіти після тої шаленої ночі, коли цілувалась і обіймалася з тим нахабою, з тим лицарем, котрий того ж дня порятував їй життя, — і вона лютувала, на себе гнівалась, і картала себе, і кляла і завмирала в подиві та захопленні, бо то ж був перший чоловічий дотик, такий жаданий і такий страшний, що дівчина аж зойкнула в ту коротку мить, коли вперше всім тілом почула біля себе його пружне парубоче єство.
Оце й зараз вона, шалене серце, бентежна душа, місця собі не знаходячи, гасала з дівчатами по болотах, границь міста й Долини пильнуючи, і сердилась на себе і на нього, сердилась на цілий світ, забуваючи про небезпеку, яка могла чигати на неї під кожним кушем бузини.
Побачивши на високості трьох круків, котрі летіли від Мирослава на той бік війни, Ярина Подолянка схопила лук, напружила тятиву і спитала в подруги:
— Котрого?
— Середнього, — відмовила дівчина. — То головний вивідач.
Ярина спрягла тятиву.
І крук, що летів посередині, став падати вниз.
Сівши під старезним кленом трохи поснідати й перепочити, дівчата з міської сторожі стиха розмовляли про неталан, про кепське своє вартування границь рідного міста й Долини, про те, що все плем’я дівоцьке зазнає постидовища й неслави, коли й сьогодні не сповнять вони повинності й не спіймають бодай одного, бодай поганенького вивідача якого-небудь, — розмовляли й про почате Мамаєм та Іваненком шукання скарбів, і про наскоки однокрилівців, і про все інше, що тільки коїлося в городі Мирославі останніми днями, але знов та й знов повертались до того, що свербіло найдошкульніше, — до проноз та підслухачів, про ті нашим людям невідомі пролазки й продуховини, якими вони раз по раз пластували до міста.
— Вони ж — не дурніші від нас! — несподівано озвався з вершини клена, що під ним спочивали дівчата, чийсь вельми знайомий голос. — Вони також через болото ходять! — І дівчата, посхоплювавшись, побачили на дереві цехмайстра мирославських жебраків, діда Варфоломія Копистку, котрий, ставши на товстій гілляці, дивився в той бік, куди щойно летіли три круки.
— Чого це ви туди стеребились, дідусю? — спитала панна Подолянка.
— Та ось, бач… — і старий, сідаючи на гілку, показав дівчатам патички, котрі він зрізував на клені й ховав у торбу, що висіла через плече. — Сопілки ж виробляю на продаж… — але зненацька знову звівся між гіллям, щоб роздивитись краще, бо знову щось там привернуло його увагу.
Слух його вловив якийсь обачний шерех.
І наче обережний крок.
Чиєсь дихання буцім.
Кивнувши двом своїм дівчатам, Ярина рухом руки звеліла їм поглянути, чи нема там чого непевного, а третю дівку послала в інший бік, і ті нечутно щезли, щоб гаданого ворога обійти стороною.
Старий Копистка тим часом загледів прездорову комолу лосицю з двома лосенятами, котрі виникли між кущами неподалік, край галявини. Лосиця попаски поскубувала молоді берізки та приземну траву, а лосенята раз по раз тицяли тупими й губастими писками в ненине лоно, незграбні, кумедні, руді, довгоногі, короткошиї, з тупенькими вушками, які нашорошено стирчали вперед.
Дід Копистка, розглядаючи малят, невбачай посміхнувся, а панна Ярина, обернувшись туди ж, чекала, що ж їй таке цікаве розповість оце зараз старий жебрак.
Але біда нагрянула нечайно і, як завше, з-за спини.
Панна Ярина й незчулась, як на неї навалились кілька здоровенних харцизяк, зодягнених у жовтогарячі жупани лейстровиків гетьмана Однокрила.
Вони заткнули панні рота шовковою хусткою, аж вона й скрикнути не встигла.
Хоч панна й пручалась та борсалась, вони легко, не зв’язуючи навіть, схопили її й понесли через болота, пріч від міста.
І все це сталося так хутко, що дід Копистка, якого однокрилівці на дереві й не помітили, зауважив усе те лише тоді, коли провів поглядом лосицю з лосенятами, — наполохані чимось, вони спрожогу кинулися в ліс, — а вже під кленом Ярини старий не вздрів, бо її ті шестеро жовтожупанників уже виносили з галявини між кущі калини.