Рукопис, знайдений у Сараґосі

Тож жили ми спокійно з нашими жінками onorate, аж одного дня французький корабель привіз командора де Фул-кера зі старовинного роду сенешалів Пуату, що походить від графів Анґулемських. Командор вже бував на Мальті й уславився великою кількістю дуелей. Цього разу він приїхав домагатися посади головного командора ґалерного флоту. Йому було вже тридцять шість років, тому сподівалися, що він мав би вже зробитися статечним. Він і справді перестав бути задиракою і галабурдником, зате зробився бундючний, гордовитий, бунтівливий і виставляв претензії, щоб його поважали більше, ніж самого великого маґістра.

Командор став жити відкритим домом. Французькі кавалери вічно товклися у нього. Ми рідко коли до нього заходили, нарешті повністю розірвали з ним відносини, бо в нього завжди велися неприємні для нас розмови, зокрема про жінок onorate, яких ми шанували й кохали. Коли командор виходив, цілий рій молодих «караванщиків» завжди оточував його. Командор вів їх на Тісну Вуличку, показував місця, де в нього були дуелі й розповідав усі подробиці своїх поєдинків.

Мушу тобі сказати, що, згідно з нашими звичаями, дуелі на Мальті заборонені за винятком Тісної Вулички, провулка, куди не виходило жодне вікно. Вуличка ця широка рівно настільки, скільки потрібно двом людям, які хочуть зійтися один з одним і схрестити шпаги. І жоден з них не може відступити. Суперники стають упоперек вулички, а їх друзі затримують перехожих, щоб не заважали їм. Цей звичай був запроваджений колись для запобігання убивствам, бо людина, яка знає, що має ворога, не ходить Тісною Вуличкою, коли ж убивство скоєне в іншому місці, то його вже неможливо видати за дуель.

Нарешті, Тісною Вуличкою не можна під загрозою смерті ходити, маючи стилет. Як ти бачиш, дуелі не тільки допустимі, але й дозволені на Мальті, хоча сам дозвіл — негласний. Кавалери, зі свого боку, не тільки не зловживають цією свободою, але навіть говорять про неї з певного роду обуренням як про злочин проти християнського милосердя, особливо вражаючий там, де перебуває орден.

Тому прогулянки командора Тісною Вуличкою були дуже недоречними, і немає нічого дивного, що вони привели до недобрих наслідків: французькі «караванщики» стали задираками, до чого, зрештою, і без того мали вроджену схильність. Їх погані звички з дня на день погіршувались. Іспанські кавалери ще більше стали уникати їх, нарешті зібралися у мене, запитуючи, що їм робити, аби припинити це безчинство, яке вже стало нестерпним. Я подякував землякам за честь і довіру, яку вони мені виявили, а також пообіцяв їм поговорити про це з командором і представити йому поведінку молодих французів як свого роду зловживання, якому тільки він може покласти край завдяки великому авторитету й тій шані, яку до нього відчувають усі його земляки. Я обіцяв собі, що зроблю це з належною ґречністю, на яку командор був дуже ласий, однак не мав ніякої надії, що обійдеться без поєдинку. Я, однак, думав про це без прикрості, бо такий поєдинок, з огляду на його причину, був би для мене дуже почесний. Врешті, я гадав, що в такий спосіб дам вихід неприязні, яку віддавна відчував до командора.