Рукопис, знайдений у Сараґосі
- Автор: Потоцкий Ян
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-411-8
- Переводчик: Виктор Дмитрук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Рукопис, знайдений у Сараґосі». Краткое содержание книги:
— Не знаю, сеньйоре, що ти називаєш щасливою можливістю. Я був би потворою, якби схотів зловжити довірою матері й невинністю її дочок. Я зовсім не такий збоченець, як ти, сеньйоре, гадаєш.
— Я гадаю, — відповів дон Беліал, — що ти ані кращий, ані гірший, ніж усі інші діти Адама. Люди зазвичай відчувають моральні сумніви перед скоєнням злочину, а після його скоєння переживають докори сумління, гадаючи, що завдяки цьому зможуть утриматися на дорозі цноти. Вони б не знали цих неприємних відчуттів, якби завдали собі труду витлумачити, що таке цнота. Вони вважають цноту ідеальною якістю, існування якої приймають без роздумів, а тим самим поміщають її серед забобонів, які, як ти знаєш, є твердженнями, не підкріпленими попереднім проникненням в суть речей.
— Сеньйоре дон Беліал, — відповів я, — мій батько якось дав мені шістдесят сьомий том свого твору, який містив основи науки про мораль. Забобон, на його думку, не є твердженням, не підкріпленим попереднім проникненням в суть речей, а твердженням, вже встановленим до нашого приходу на світ і переданим нам, так би мовити, в спадщину. Звички дитячих років кидають у наші душі перші зародки тих тверджень, приклад розвиває їх, а знання справ зміцнює. Тримаючись їх, ми стаємо порядними людьми, роблячи більше, ніж вимагають закони, ми стаємо цнотливими.
— Це визначення, — сказав дон Беліал, — зовсім непогане й добре свідчить про твого батька. Він добре писав, а ще краще мислив. Хто знає, може, й ти підеш його слідами. Однак повернімося до твого визначення. Я погоджуюся з тобою, що забобони — це вже усталені твердження, але це ще не причина, щоб ми самі не могли їх оцінювати, якщо відчуваємо в собі сформовану здатність до суджень. Розум, який прагне проникати в суть речей, піддає забобони критиці й вивчає, чи закони також обов’язкові для всіх. Чинячи так, ти ясно побачиш, що узаконений порядок винайшли тільки для вигоди тих холодних і лінивих осіб, які очікують насолод лише від шлюбу, а добробуту — від ощадливості й праці. Однак інакше обстоїть справа з ґеніями, з пристрасними характерами, які прагнуть золота й насолод, які хотіли б прожити роки за одну мить. Що ж для них створив суспільний устрій? Життя вони проводять у в’язницях, а закінчують його в муках. На щастя, людські закони — це щось інше, ніж нам здається. Це загородки, натрапивши на які, перехожий звертає на іншу дорогу, а ті, котрі хочуть їх подолати, перескакують або підлазять під них. Однак ця тема може далеко мене завести, а вже пізно. Я прощаюся з тобою, юний мій друже, скуштуй мої цукерки й завжди розраховуй на мою допомогу.
Я попрощався з сеньйором доном Беліалом і повернувся додому. Мені відчинили двері, я кинувся на ліжко й намагався заснути. Шкатулочка стояла біля мене, наповнюючи кімнату чудовим запахом. Я не зміг опиратися спокусі, з’їв дві цукерки й, заснувши, мав дуже неспокійну ніч.
У звичний час прийшли мої молоді приятельки. Вони помітили, що мій погляд дивним чином змінився, і я дійсно дивився на них іншими очима. Мені здавалося, що всі їхні рухи зумовлені нездоланним бажанням справити враження на мої почуття; їхнім словам, навіть самим звичайним, я надавав такого ж значення. Все в них притягало мою увагу й занурювало у вир думок, про які я раніше не мав жодного поняття.
Сорилья помітила шкатулочку. Вона з’їла дві цукерки, а кілька простягнула сестрі. Незабаром мої марення перетворилися в дійсність. Таємне внутрішнє почуття оволоділо обома сестрами, якому вони несвідомо піддалися. Вони й самі перелякалися цього й втекли від мене, спонукувані залишками сорому, в якому проглядала якась дикість.
Увійшла їх мати. Відтоді, як я увільнив її від кредиторів, вона ставилася до мене з надзвичайною чулістю. Її ласкавість на якийсь час заспокоїла мене, але незабаром я став дивитися на неї тим же поглядом, що й на дочок. Вона здогадалася, що зі мною діється, зніяковіла, і її погляд, уникаючи мого, впав на нещасну шкатулочку. Вона взяла кілька цукерок і пішла, однак незабаром повернулася, почала мене пестити й стискати в обіймах, називаючи своїм сином.
Залишила вона мене з явним незадоволенням, явно всупереч власному бажанню. Збентеженість моїх почуттів доходила до шаленства. Я відчував, як вогонь кружляє по жилах, ледве бачив предмети, які мене оточували, якась імла затуманила мені очі.
Я вирішив вийти на терасу. Двері в кімнату дівчат були прочинені, я не зміг стриматись і увійшов всередину. Їхні почуття були в іще більшому безладі, ніж мої. Я злякався, хотів вирватися з їх обіймів, але мені не вистачило сил. Увійшла мати, докори завмерли на її вустах, а невдовзі вона вже не мала права чинити нам докори.