Рукопис, знайдений у Сараґосі

Портрети сенешаля і його дружини висіли по обидва боки великого каміна, що знаходився в кутку зброївні. Постаті виглядали на них, наче живі. Інші портрети також були добре намальовані, кожен у стилі своєї епохи, проте жоден з них не був таким вражаючим, як портрет Фульк-Тайфера. Картина була в натуральну величину. Рицар стояв на ній у жупані з буйволячої шкіри, в одній руці тримав шпагу, другою брав щит, який подавав йому конюший. Більша частина шпаг була майстерно розвішана обіч цього портрета.

Я попросив бурґграфа, аби він наказав розпалити вогонь і принести мені вечерю.

— Згода щодо вечері, — відповів він, — але що стосується ночівлі, то я радив би тобі, мій пілігриме, переночувати в моїй кімнаті.

Я запитав його про причину такої обережності.

— Краще не запитуй, — відповів бурґграф, — повір мені й накажи постелити тобі біля мого ліжка.

Я пристав на його пропозицію з тим більшим задоволенням, що якраз була п’ятниця, і я боявся повернення мого видіння.

Бурґграф вийшов, аби зайнятися вечерею, я ж почав розглядати зброю і портрети, які, як я вже сказав, були намальовані з надзвичайною схожістю. Чим більше день хилився до вечора, тим більш шати, мальовані в темних барвах, зливалися воєдино з похмурим тлом картин, і лиш вогонь каміна яскраво освітлював обличчя. Було в цьому щось жахливе, а може, я занадто попустив своїй уяві, бо стан сумління весь час тримав мене в тривозі.

Бурґграф приніс мені вечерю, що складалася з полумиска форелей, пійманих у сусідньому ручаї. Дали мені також пляшку непоганого вина. Я хотів, щоб пустельник сів з нами до столу, але той жив тільки якимись корінцями, звареними у воді.

Я звик щовечора читати молитовник, як і випадало монахові, особливо іспанському. Отож я вийняв книжку й чотки, бурґграфові сказав, що оскільки спати ще не хочу, то помолюся в зброївні до пізньої ночі, і лиш попросив його вказати мені мою кімнату.

— Охоче, — відповів він, — пустельник прийде опівночі до каплиці молитися. Тоді ти зійдеш цими малими сходами й не зможеш оминути моєї кімнати, двері якої я залишу відчиненими. Пам’ятай тільки, що після півночі не слід тут лишатися.

Бурґграф вийшов. Я почав молитися, час від часу підкладаючи у вогонь дрова. І все ж я не смів особливо приглядатися до стін, бо портрети немовби оживали. Коли я випадково зиркав на якийсь із них, мені одразу здавалося, що він моргає очима й кривить уста. Особливо сенешаль і його дружина, які висіли по обидва боки каміна, кидали на мене гнівні погляди, після чого дивилися одне на одного. Раптовий порив вітру, який струснув вікнами так, що забряжчала зброя на стіні, подвоїв мій неспокій. Але я не переставав палко молитися.

Нарешті я почув пустельника, який співав псалми, і коли спів замовк, я спустився сходами, прагнучи потрапити в кімнату бурґграфа. В руці в мене був недогарок свічки, вітер погасив його, тож я вернувся, щоб його запалити, але яке ж було моє здивування, коли я побачив сенешаля і його дружину, які вийшли з рам і сиділи біля каміна. Вони невимушено розмовляли одне з одним і можна було виразно чути всі слова: