Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Я зайшов у проміжок між каменями, але не відчув нічого особливого.

— Ти впевнений, що це те саме місце? — запитав я.

— Так.

Я зробив ще десять кроків... двадцять...

— Якщо Чорна дорога дійсно проходила тут, тепер вона зникла, — сказав я. — Звісно... цікаво, як довго ми були відсутні?

Люк клацнув пальцями.

— Час, — сказав він. — Перенеси нас до моїх апартаментів.

Ми розпрощалися з останніми променями світла й, промчавши крізь стіну темряви, ступнули до тієї кімнати, де я востаннє бачився з Корал.

— Не надто далеко? — спитав я. — Я не дуже знаю, де твої кімнати.

— Сюди, — сказав він, спрямовуючи нас крізь двері, ліворуч коридором і вниз сходами.

— Час порадитися зі знавцем місцевості. Мерлю, зроби щось із зовнішністю цього хлопа. Якщо гарного забагато, це може викликати запитання.

Зробити це було неважко, а мені вперше випала можливість зробити когось схожим на великий портрет Оберона, що висів у нас вдома.

Перш ніж штовхнути двері, Люк постукав. З глибини кімнати почулося його ім’я, вимовлене знайомим голосом.

— Я не сам. Зі мною друзі, — попередив він.

— Хай заходять, — почули ми відповідь.

Він відчинив двері, і ми увійшли.

— Ви знайомі з Найдою, — промовив Люк. — Найдо, це мій двійник. Пропоную тобі звати його Рінальдо, а мене Люк, коли ми з ним будемо разом. Він тут правитиме за мене, коли ми з Мерлем вирушимо на пошуки твоєї сестри.

Я повернув Рінальдо його власну зовнішність, бо Найда дивилася на нього спантеличено.

Найда була вбрана в чорні штани та смарагдову блузку, волосся забране назад й перев’язане шарфом відповідного зеленого кольору. Привітавшись із нами, вона посміхнулася, а, зустрівшись поглядом зі мною, наче мимохідь приклала до губ кінчик пальця, легенько, на одну мить. Я кивнув у відповідь.

— Сподіваюся, ви одужали від тих прикрих пригод в Амбері, — промовив я. — Шкода, що ви потрапили туди не в найліпший час.

— Звичайно, — мовила вона у відповідь. — Повністю одужала, дякую. Люб’язно з вашого боку поцікавитися. Дякую також за інструкції, що отримала від вас нещодавно. Це ви викрали Люка на ці два останні дні?

— Невже його не було так довго? — сказав я.

— Саме так, сер.

— Вибач, мила, що так сталося, — сказав Люк, стиснувши її руку та заглядаючи Найді в очі.

— Це пояснює, чому сліди вичахнули, — сказав я.

Рінальдо піймав руку Найди та поцілував, схилившись у вишуканому поклоні.

— Дивовижно, як ти змінилася порівняно з дівчинкою, яку я колись знав, — зауважив він.

— О-о?

— У нас із Люком не тільки зовнішність, а й спогади однакові, — пояснив він.

— Я можу сказати, що в тобі є щось не зовсім людське, — прокоментувала вона. — Я бачу, що у тебе не кров, а вогонь в жилах.

— Як ти можеш це бачити?

— Вона має свої методи, — сказав Люк, — хоч я й гадав, що вона відчуває лише фізичний зв’язок із сестрою. Очевидно, зв’язок між ними глибший.

Вона кивнула.

— І я сподіваюся, що ти можеш його використати, аби допомогти нам її знайти, — продовжив він. — Адже тепер, коли слід зник, а контакт через Козир блокується наркотиками або закляттям, нам потрібна буде допомога.

— Так, — сказала вона, — хоч просто зараз небезпека їй не загрожує.

— Добре, — сказав він. — У такому разі я накажу принести нам усім щось поїсти й коротенько розповім цьому привабливому молодикові, що відбувається останнім часом в Кашфі.

— Люку, — сказав я, — мені здається, саме зараз ідеальний час для мене повернутися до Дворів до закінчення похорону.

— Скільки тебе не буде, Мерлю?

— Не знаю, — відповів я.

— Але до ранку ти повернешся, я сподіваюся?

— Я теж. Але раптом не повернуся, що тоді?

— Гадаю, тоді варто вирушати без тебе.

— Але спочатку спробуй зв’язатися зі мною.

— Звісно. Побачимося.

Я загорнувся у мантію простору, відкинувши Кашфу. А розкривши її знову, я опинився в помешканні Юрта на Шляхах Саваллів.

Потягнувшись і позіхнувши, я швиденько роздивився в кімнаті, аби пересвідчитися, що я тут сам. Розпустив плащ, кинув його на ліжко. На ходу взявся розстібати сорочку.

Стій. Що це? І, головне, де?

Я повернувся на кілька кроків назад. Мені ще не доводилося довго перебувати в кімнатах мого молодшого брата, але це відчуття я б запам’ятав.

У кутку, між стіною та монументальним гардеробом з темного, майже чорного дерева, приткнулися столик та стілець. Ставши на стілець на коліна та перехилившись через стіл, я відчув це ясніше — шлях, хоч і не досить потужний для переміщення. Ergo[188]...

Посунувшись вправо, я відчинив дверцята гардероба. Без сумніву, шлях має бути всередині. Цікаво, як давно він його зробив. Трохи дивно було нишпорити отак у братовій хаті. Утім, він мені винний за купу клопоту та нещасть. Те, що він поділився зі мною кількома секретами та пішов на таку-сяку співпрацю, навряд чи списало усі борги. Я ще не навчився йому довіряти і припускав, що він може й далі плести навколо мене якісь інтриги. Гарним манерам, вирішив я, доведеться поступитися місцем обережності.

Я розсунув одяг, аби побачити задню стінку. Тепер шлях відчувався сильніше. Пропхався між одягом, і ось я в фокусі. Я дав шляху себе забрати.