Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Це так.

— Ну, і як це — почуватися другим номером? — поцікавився він, поки ми знову міняли форму та одяг.

— Тебе це також просуває в черзі, — відказав я.

— У мене є відчуття, братику, що він помер заради твого просування, а не мого.

— Сподіваюсь, що це не так, — відповів я.

— Тепер або ти, або Таббл.

— Якби це було так, я був би уже мертвий, — сказав я. — Якщо все так, як ти кажеш, тепер вибір між родами Саваллів та Ченікутів.

— А чи не кумедно було б, Мерліне, якщо я прилип до тебе тому, що це зараз найбезпечніше місце? — запитав він. — Я певний, що наші охоронці та наші вбивці кращі, ніж ті, що працюють на Ченікутів. А що, як я просто вичікую, приберігаючи свою фінальну спроби доти, доки не буде усунуто й Таббла? А тоді, довіряючи мені й таке інше, ти повертаєшся до мене спиною, і — коронація!

Я подивився на нього. Він посміхався, але дивився на мене пильно.

Я хотів був віджартуватися, мовляв: «Та бери ти собі ту корону, без зайвого клопоту», — але тут мені спало на думку: а якщо, навіть жартома, уявити, що вибір йде між нами двома? І я зрозумів, що в цьому разі, якщо ми будемо лише двома можливими кандидатами, я погоджуся сісти на трон. Так, я пішов йому назустріч, умовив сам себе вирішити всі сумніви на його користь. Але я нічого не міг із собою вдіяти. Попри всі наші миролюбні розмови, попри те, що ми наразі співпрацювали один з одним, відмовитися від звички завдовжки життя — не така вже й проста справа. Я не міг змусити себе довіряти йому до кінця.

— Розкажи це Лоґрусу, — промовив я.

Було помітно, що він злякався: очі розширилися, а тоді втупилися в підлогу, він весь зіщулився, навіть трохи зігнувся, а тоді запитав:

— Бачу, у вас із ним, дійсно, порозуміння, еге ж?

— Порозуміння, але дещо однобічне, — сказав я.

— Це як?

— Я не збираюся допомагати жодній зі сторін знищити наш світ.

— Звучить так, наче ти зібрався надурити Лоґрус.

Я приклав палець до губ.

— Мабуть, це все твоя амберська кров, — сказав він. — Я чув, що там усі трохи шизануті.

— Може, й так, — не став заперечувати я.

— А ще звучить так, наче ти збираєшся вчинити щось у дусі свого батька.

— Що ти про нього знаєш?

— Кожен має свою улюблену історію про амберитів.

— Мені ніхто тут ніколи не розповідав жодної.

— Звісно, ні. Адже...

— Адже я напівкровець і таке інше? — сказав я.

Він стенув плечима, затнувся на мить, але потім сказав:

— Ну, так.

Я натягнув чоботи.

— Що б ти там не робив із цим новим Лабіринтом, — зауважив він, — це навряд чи буде до вподоби старому Лабіринтові.

— Ти правий на сто відсотків, — погодився я.

— Тоді ти не зможеш звернутися до нього по захист, якщо Лоґрус захоче тобі дати прочухана.

— Гадаю, не зможу.

— ...А якщо вони вдвох за тебе візьмуться, новий Лабіринт не зможе цьому завадити.

— Ти вважаєш, що вони здатні об’єднатися бодай заради чогось?

— Важко сказати. Ти граєш у дуже небезпечну гру. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

— Я теж сподіваюся, — сказав я, зводячись на ноги. — Моя черга.

Я розкрутив спикард з такою силою, як ще ніколи не робив, і доправив нас на місце за один стрибок.

Люк і Рінальдо й досі розмовляли. Я розрізняв їх за вбранням. Корвіна ніде не було видно. Помітивши нашу появу, обидва помахали мені рукою.

— Як справи у Дворах? — запитав Люк.

— Хаотично, — відповів Юрт. — Скільки нас не було?

— Годин шість, гадаю, — відповів Рінальдо.

— Корвін не з’являвся? — запитав я.

— Ні, — відповів Люк. — А ми тим часом порозумілися тут між собою, а Рінальдо поспілкувався з тутешнім Лабіринтом. Він погоджується його звільнити від виконання його обов’язків, щойно з’явиться Корвін, але підтримуватиме його існування.

— Стосовно цього... — утрутився Юрт.

— Так? — запитав Рінальдо.

— Я можу залишитися тут і замінити Рінальдо, поки ви шукатимете ту леді зі скляним оком.

— Чого це ти раптом? — запитав Рінальдо.

— Бо разом ви впораєтеся з цим краще, а я почуватимуся тут значно безпечніше, ніж у будь-якому іншому місці.

— Мені треба спитати, чи твою пропозицію буде прийнято, — сказав Рінальдо.

— То спитай, — відказав Юрт.

Фантом Люка залишив нас і пішов у напрямку Лабіринту. Я вдивлявся в туман, розвертаючись навсібіч, бо сподівався побачити, що батько повертається. Юрт оглядав автомобіль, а з радіоприймача тим часом лунала композиція номер дев’ять з «Лос Анімалес» Брюса Данлопа[187].

— Якщо твій батько повернеться і мене відпустить, — сказав Юрт, — я повернуся на похорон і щось вигадаю, аби пояснити твою відсутність. Якщо повернешся ти, а мене не буде, зробиш так само. Згода?

— Так, — відказав я, а тумани колихалися між нами, наче стовпи диму. — І той з нас, хто закінчить своє завдання першим і буде мати, що сказати...

— Так, — не дав він мені закінчити. — Я тебе розшукаю, якщо ти не знайдеш мене першим.

— Чому ти не прихопив з собою меча мого батька, коли був у Дворах? — запитав Люк.