Чому Захід панує - натепер

Не дивно, що, коли того місяця Сого відвідав Босвел, Боултон почувався дуже експансивно. Двигуни були високоефективними й поза копальнями, отже, відкривали безмежні можливості. "Якщо ми матимемо... сотню малих двигунів... та двадцять великих у робочому стані, ми легко зможемо їх продати, — писав Боултон Ватові. — Коваль клепле, поки тепле"[378].

Так вони й зробили, хоча навіть їх здивували деякі відвідувачі, що постукали в їхні двері. Першими промисловцями, що вхопилися за енергію водяної пари, були виробники бавовняних тканин. Бавовна не росла у західній Європі, й до сімнадцятого сторіччя британці зазвичай протягом цілого року пітніли в дряпучій вовні й зовсім не носили спідньої білизни. Отже, як цілком можна було передбачити, коли торгівці почали імпортувати з Індії легкі, яскраві бавовняні тканини, успіх був гарантований. Як згадував 1708 року Даніель Дефо, "вона з'явилася в наших будинках, наших стінних шафах, наших спальнях. ...На фіранках, подушках, стільцях і нарешті самих ліжках — скрізь була бавовна"[379].

Імпортери заробляли величезні статки, але гроші, витрачені на індійську бавовну, не йшли на купівлю британської вовни. Отже, вовняні магнати пролобіювали в парламенті заборону імпорту бавовняних тканин, а тоді інші британці почали завозити сиру бавовну (ще не заборонену) та ткати власні тканини. На жаль, вони були гірші за індійські, й у 1760-і роки ринок британської бавовни становив лише третину ринку британської вовни.

Бавовна спонукала дальший поступ: складне завдання робити з волокна прядиво потребувало механізації. Протягом десяти тисяч років виробництво текстилю залежало від жінок (і дуже рідко від чоловіків) зі спритними пальцями, що накручували джгути вовни чи волокна на веретена. У сьомому розділі ми бачили, що на 1300 рік китайські прядильники заради підвищення продуктивности використовували машини, урухомлювані водою чи тваринами. Протягом наступних сторіч ці машини стали звичайними, стабільно підвищували вихід готового продукту, але британський рух до механізації різко унепотрібнив усю стародавню майстерність. 1700 року, аби виробити фунт прядива, пряля мала працювати на колесі з педальним рушієм двісті годин[380]; близько 1800 року надзвичайні пристрої з ще надзвичайнішими назвами — Гардґривсова дженні, Аркрайтів гребінь, Кромптонів мюль — робили те саме за три години (Робертсів самодійний мюль, винайдений 1824 року, навіть за годину й двадцять хвилин). Повторювані рухи машин також робили їх ідеально придатними до використання енергії водяної пари та концентрації на великих фабриках. Перша прядильна фабрика з живленням винятково від парових двигунів (що їх постачили, звичайно ж, Боултон та Ват) відкрилася 1785 року.