Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Почесне місце у європейській торгівлі Русі XI—XIII ст. посідала й сукнярська продукція. Згідно з проведеним аналізом фрагментів шовку з комплексів кінця XI—XIII ст. Києва та Росави, деякі з них виготовлені шовкоткацькими майстернями Іспанії[718].

Дефіцит Русі у верхових конях другої половини X — початку XIII ст. покривався не тільки завдяки обміну з кочовиками та торгівлі з Угорщиною. «Літописець Переяславля-Суздальського» (XIII ст.) характеризує Литву як «неправа исконіи данници и конокрьмци» Києва. Смислове навантаження останнього з цитати терміна — «котрий є постачальником верхівців».

Південно-Східна Прибалтика відігравала не останню роль у забезпеченні Південної та Південно-Західної Русі натуральною сировиною та продуктами промислового господарства. Літописи дають уявлення про реальні товари, що їх отримував Данило Галицький від ятвягів. Це хутра куниць, горностаїв, бобрів, віск.

Аналіз археологічних знахідок бурштину з Києва доводить, що його імпорт з Прибалтики здійснювався, головним чином, до середини XI ст. В основному це були готові вироби.

Провідним товаром, що визначав експорт Русі до європейських торгів цього часу, було різноманітне хутро. Про його доставку з Києва та інших міст Русі до Регенсбурга, Естергома, Пешта відомо з багатьох документів.

На європейських торгах з’являлася й інша продукція руських промислів та землеробства. Зокрема, привілей Казимира Справедливого 1176 р. надавав право бернардинцям Сулейова отримувати щорічно 13 возів солі від митниці у Сандомирі, коли вони надходили з Русі. Безсумнівно, мова йде про галицьку сіль. Цю ж саму сіль, за посланнями пап Ганорія III (1218) та Інокентія IV (1254) отримували по Німану Литва та Пруссія.

Коли 1279 р. виник великий голод у Литві, Ятвягії, Польщі, Володимир Василькович надіслав до ятвягів з Берестя човнами жито, за яке ятвязькі посли пропонували віск, хутра або срібло.

Крім натуральної сировини та зерна на європейський Захід, як і до Візантії цього часу, надходили вироби києворуського ремісництва. Вірші середньонімецьких мінезінгерів XII—XIII ст. іноді фіксують на своїх героях матерію та одяг з Русі. Дорогі «руські шовки» та плащі, разом з «руським золотом й сріблом» згадано французькими «Піснями про діяння» (XIII ст.). «Руські шапки» можна бачити на персонажах другої половини X — початку XI ст. скандинавських саг. Зміна звичайного для саг визначення «гардський» на «руський», ймовірно, пов’язана з традицією північноруського літописання вбачати в «Русі» власне Середню Наддніпрянщину. Готовий одяг з Південно-Західної Русі надходив до Литви, про що сповіщає згаданий вище лист папи Інокентія IV.