Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Рис. 25. Міжнародні торговельні шляхи Київської Русі.

Від старих колонізаційних магістралей, що перетинали Південь Русі у VIII—X ст., протягом XI—XII ст. відгалужується ціла мережа регіональних та міжнародних трактів, охоплюючи, практично, всю територію Київської держави.

Про державне піклування про безпеку на шляхах свідчать виступи князівських військ на охорону купецьких валок, які фіксує літопис під 1167, 1170 рр. Згадки про організовані переправи та мости через ріки можуть свідчити про існування державної шляхової служби, принаймні з кінця X ст.

Наприкінці І — на початку II тис. н. е. Середня Наддніпрянщина відігравала роль активного посередника у товарному обігу між південно-східною та північно-західною частинами тогочасної Ойкумени. При цьому Київ у другій половині VIII — першій X ст. був центром одного зі східноєвропейських кіл економічного обміну, яке умовно можна визнати за «хозаро-руське», на відміну від «булгаро-руського» кола, що склалося у Північній Русі. Від кінця X ст. цей поділ у здійсненні історико-економічних зносин східноєвропейських держав вирівнюється, але контактні впливи Південної та Північної Русі у євроазіатському світі XI—XII ст. набувають нової якості.

Основними партнерами Київської Русі у перший період історії її економічних зносин виступали на Півдні й Сході візантійські та арабо-азіатські міські осередки, на Півночі та Заході — торговельні факторії («віки») Південної Прибалтики й міста Центральної Європи.

Писемні джерела досить ретельно фіксують склад товарів, що надходив з Русі в цей час на міжнародні торги. Ібн Хордадбег відзначав, що руси вивозили до Чорного моря, столиці хозар Ітіль та навіть у Багдад хутра білок, чорних лисиць та мечі. Раффелынтеттинський устав до цього додає віск, невільників, коней, що поступали з Русі на торги горішньодунайських міст. З повідомлень Константина Багрянородного можна зробити висновок про печенізьке посередництво у продажу руського воску херсонітам.

Яскрава картина тогочасного товарообміну відкривається вустами Святослава, котрий після захоплення дунайського Переяславця (967) звертається до матері та бояр своїх: «Нелюбо мені в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї; бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра («благая») сходяться: із Греків — поволоки, золото, вино, овочі різні, а з Чехів і з Угрів — серебро й коні; із Русі ж — хутро, віск, мед, челядь». Константан Багрянородний на підтвердження цього сповіщає про торг херсонітів з печенігами шовковими тканинами візантійського та сирійського виробництва, готовою дрібного галантереєю, пасками, парфянськими червоними шкурами, перцем. Безсумнівно, ті ж самі товари були в асортименті херсоно-руської торгівлі, яка велася, деякою мірою, за печенізького посередництва. Трохи вище, той же автор сповіщає, що руси купували у печенігів корів, коней, овець «й від того живуть легше та ситніше». Ібрагім ібн Якуб повідомляє також, що Русь ще ввозила з празького торгу цину.

Найбільш виразним свідченням економічних зв’язків Київської Русі першого періоду її торгівлі зі Сходом є скарби та окремі знахідки арабського монетного срібла. Його надходження на Південь Русі відзначається з другої половини VIII ст. Поширення арабського дірхему у Східній та Північній Європі було переважно результатом простого товарного обміну, коли монетарні функції накопичення та обігу виступають неподільно. Як товар значна частина арабського металу йшла на потреби місцевого золотарства.

Масову групу імпорту VIII—X ст. до Південної Русі складали скляні намистини. На волзьких торгах, за словами Ібн Фадлана (перша чверть X ст.), ці намистини купувалися русами по дірхему за штуку. Археологічно поширення цього імпорту фіксується у басейнах Сули, Ворскли, Сейму, у пониззі Десни. Другим районом їх розповсюдження було Правобережжя Дніпра (басейни рік Прип’яті, Тетерева, Росі, Тясмина). До району Середньої Наддніпрянщини тяжіло Буго-Дністровське межиріччя. За даними спектрального аналізу більшість намистин цього часу з сучасної території України була виготовлена сирійськими та візантійськими центрами склоробства.

У комплексах Києва, Новгорода, Чернігова, Вишгорода, Воїня кінця IX — першої половини X ст. зафіксовано амфорну тару Північночорноморських володінь Візантії, у якій доставлялися на Русь вино, олія, можливо нафта. З амфорами потрапляв і столовий посуд Візантії.