Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

У загальноруському товарному обміні висока питома вага належала Києву. На початок XI ст. у місті, за повідомленням Тітмара з Мерзебурга, налічувалося 8 торговищ. З писемних джерел маємо деякі свідчення про механізм міського торгу. «Житіє Феодосія Печорського» сповіщає про можливість купівлі на київському торговищі в борг великої партії продуктів (цей епізод відбувався за ігуменства самого Феодосія, який помер 3 травня 1074 р.). З даного прикладу можна дійти висновку, що київська продуктова торгівля була зосереджена в руках купців-оптовиків, котрі володіли постійним місцем продажу — лавкою. Неодмінним атрибутом міського торгу в XI—XII ст. стає митник. За статтями 37 та 39 «Поширеної Руської Правди» до кола його обов’язків входило й з’ясування суперечок з приводу реалізації краденого майна.

Нові зрушення у міській економіці, пов’язані зі збільшенням та урізноманітненням товарної маси у торгівлі, на початок — середину XII ст. зумовили потребу в державних метрологічних інститутах. Практика зберігання метрично-вагових еталонів та контролю над ними закріпилася за торговищенською церквою, що правила за архітектурну й суспільну домінанту площі. Типовою «ecclesia markatorum» була церква Богородиці Пирогощі на Києво-Подільському торговищі, завершення будівництва якої сталося 1135 р.

З писемних джерел маємо уявлення про асортимент товарів, що надходили у міську торгівлю. Передусім це різноманітні продукти: жито, хліб, борошно, городина, м’ясо, риба, сіль, мед. Поширеним був продаж коней та худоби. Перші ченці Києво-Печерського монастиря виготовляли на продаж «копитці» (панчохи?) та «клобуки» (вбрання для голови). На виторг від цієї продукції вони купували жито («Житіє Феодосія Печерського»). Сільськогосподарська продукція хоча й переважала на внутрішньоміських торгах, однак не була єдиною. Про товарність продукції київських гончарів свідчать результати досліджень однієї будівлі XII ст. у прибережній частині Києва — Подолу. Це було складське приміщення, в якому на час загибелі зберігалося близько 200 нових посудин, що вийшли з рук двох майстрів. За підрахунками, виготовлення такої кількості посудин вимагало від кожного з майстрів майже місячної праці по вісім годин щоденно[719]. Наведений приклад не є поодиноким для Києва. Вище згадувалося про будівлю, заповнення якої утримувало велику кількість імпортованих зі Сходу намистин. У Верхньому місті було відкрито будівлю також XII ст., в якій у дерев’яній діжці зберігалося 8 кг необробленого бурштину[720].

Археологічні знахідки продукції київських ремісників кінця X — початку XIII ст. практично на всіх пам’ятках обширної території Русі свідчать про справді широке коло збуту цих виробів.

Починаючи з кінця XI ст. Київ стає й експортером бурштину середньодніпровських родовищ. Київський період східноєвропейської бурштинової торгівлі характеризувався вивозом не стільки готової продукції, скільки необробленої сировини.