Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
Утерлося чоло й тільки тоді зауважилося рясний піт на шкірі. Відсунулося від печі.
— Коли цей замах стався?
— Та оце ж, туди й сюди, як вони встигли прибігти з тривогою — скільки? З годину?
— Сидіть тут.
Вийшлося до салону. Гукнувши за папером і ручкою, написалося три фрази до шановного Модеста Павловіча Кузьмєнцева й послалося слугу верхи, рубль йому до кишені тицьнувши, аби той мчав прожогом крізь пургу.
Панна Марта випитувала, що діється, бо пан Щекєльніков усе ще стояв у коридорі під дверима, тільки що того кошмарного ножа за пазуху сховав. Поцілувавши з вибаченнями руки панні, попросилося її постукати, як тільки приїде з роботи пан Войслав, вхопилося на кухні гарячого шоколаду й повернулося до П’єлки.
Той не хотів шоколаду, а тому налилося його до одного горнятка. П’єлка сидів, притиснувши синє обличчя до холодної шибки: правим оком, чорним, сумним, у білий простір вдивлявся, а лівим по кімнаті блукав, демонструючи риб’ячу, витрішкувату косоокість.
Дмухнулося на шоколад.
— Хто ви узагалі такий, П’єлко? — тихо спиталося. — Чому ви за мною півсвіту їздите, людей убиваєте через мене, життям ризикуєте?
Він іще ширше витріщив свої вологі очиська.
— Ну, як це! Ваше Благородие! Чому!
— Віра щира, я розумію, але…
— Віра! — він видихнув і закашлявся. Він все ще масував горло, травмоване рукою Щекєльнікова.
Намагаючись відмірювати кожну думку й жест відповідно до внутрішнього ритму, щоби жодний сторонній ритм не міг, нав’язавшись тілу, нав’язатися духові — ковталося шоколад маленькими ковточками, вираховуваними завдяки простим числам, тобто один, два, три, п’ять і сім. При цьому не відривалося погляду від Мєфодія. Поміщик і наймит, вартовий і вуличник, поляк і росіянин.
— Так, насправді, чого ви прагнете? — продовжувалося лагідну розмову. — Значит, мартинівці? Чого ви хочете? Чого чекаєте?
Подив і переляк переливалися у П’єлки від міни до міни.
— А ви, католики, — чого ви п р а г н е т е? Чого ви х о ч е т е? Чого ви ч е к а є т е?
— Отож, не віра, добре. Що ж тоді?
Той збентежився, відвів погляд; але так само добре він міг би намагатися зірватися з крижлізних дротів.
— Бо ж панство завжди так… — пробурмотів він.
— Як, Мєфодію, як?
— Такі бабські розмови правлять. — Він покрутив головою. — Ну й чому ви, Ваша Світлосте, не тікаєте?! Заарештують вас!
Обтерлося вуса від шоколаду.
— Ти добрый молодец, не баба, але можеш сказати, що тобі в душі яріє: це чоловіча справа, Мєфодію, не про легковажні почуття язиком ляпати, а зазирнути вглиб себе й чітко назвати один і другий дух, які спонукають чоловіка до найбільших подвигів. Бо ти слушно зауважив, Мєфодію, у панів така спроможність ока й слова, душі й розуму частіше трапляється, а селянин навіть як сусіда зарубає, то ніяк уголос судді не зможе пояснити, навіщо, чому, задля чого те вчинив. Тим більше він не розкаже, чому все своє життя провів на ріллі, як батько його й батько його батька — немає у цьому його житії жодних «чому». От, замерзло. — Розтерлося солодкий шоколад язиком по піднебінні; його смак і гладка густина відтиснулися на язику, тож висловлювалося уже тоном і ритмом майже шоколадним, тобто гладко, м’яко, низько, солодко. — Натомість пани… Як гадаєш, Мєфодію, яким сáме мистецтвом у містах і при дворах найбільше захоплюються, про що усі театральні й книжкові оповіді?
— Про те, як бабу до гріха легше збаламутити, — пробурчав він.
— І це теж. Але я питаю не для чого мистецтво, а про що, про що? Отож, про те, власне: що людина робить щось велике — вчинок шляхетний, вчинок підлий, вчинок несподіваний, щось інше, що наче зовні до неї прийшло, і які наслідки з того має, і як намагається собі й іншим розповісти, чому зробила те, що зробила, й зазвичай оповісти жодною людською мовою не спроможна, — й для цього також є мистецтво, бо воно розповідає.