Крига. Частини ІII–ІV

Вивелося його з кімнати. Пан Щекєльніков зиркнув підозріло. Одна рука була в нього й далі схована, мабуть на руків’ї баґнета. Далося йому знак, аби віддав зимівникові його різницьке знаряддя.

— Навіщо тобі той ніж? — спиталося П’єлку на порозі.

— Я не знав, чи встигну? А якби Вашу Вельможність уже хапали…

— Ти збирався з цим кинутися на жандармів.

— Воно мені перше під руку потрапило.

— Тож ти вискочив, побіг щодуху… отже, не ти за мною раніше стежив.

— Я? Ні, Ваша Вельможносте, я — ні.

За порогом у нього ще серце здригнулося, і він спробував повернутися, знову охоплений раптовою тривогою: — Не відступлюся, поки Ваша Вельможність не буде в безпеці! — аж мусилося, при допомозі здорованів-ломакобоїв, випровадити його сходами та до воріт, а під в’їздною лампою з вітром виштовхнути на Цветистую: сніговиця його підхопила, проковтнула.

Домашні дзиґарі пробили пів на дев’яту. З’їлося гарячу вечерю з густим журом і хрумким цибульним хлібом. Стара пані Веліцька вишивала біля каміна на п’яльцях, щомиті з-над полотна відьмачим оком позираючи: половина зморшкуватої фізіономії у мерехтливому відблиску вогню, половина — в тіні й потьміті. А котисько-пикодряп грівся біля її ніг.

— Але ви в жодне погане товариство не втягнули нашого Войслава? — поскрипувала вона солодко.

— Ні, шановна пані.

— У жодні політичні чвари, га?

— Ні, шановна пані.

— Войславик має таке добре серце…

— Дуже добре.

Не моглося збагнути, яким чином стара вигадала собі таку істину, що пана Веліцького силоміць змусилося до чогось усупереч його переконанням, ба навіть усупереч благу його сім’ї. Та ж мусилося для цього бути хіба всесвітньо відомим месмеристом! (Або Алістером Кроулі).

За п’ять дев’ята постукав до Веліцького гонець із паперами від людини з його фірми. Отож, на Двірець Муравйова сáме в’їхав потяг, повний війська, нібито з тих полків, що відкликані були з японського фронту; солдатов поспіхом висадили й сформували у рої: три повні сотні. Веліцький у відповідь звелів зібрати додаткових людей для оборони складів.

Сиділося у вітальні при гасових лампах і вогні печі й каміна, намагаючись долучитися до розмови, яка, утім, знову й знову розпадалася сама собою: атмосфера очікування охопила всіх. З Веліцьким тут сиділи й пані Галіна, й панна Марта; тут билося серце дому. Прислуга підносила каву й печиво (яке тільки пан Войслав хрупав, зате жменями).

Близько пів на десяту на Цветистую прибув адвокат Кузьмєнцев. Засапаного, засніженого, червоного від морозу, чорного від тьмідини, його вів попід руку особистий секретар. Адвокат спочатку мусив зручно вмоститися у кріслі й ковтнути один-другий наперсток сливовиці, перш ніж повернувся до повної свідомости й голосу — всі знову встигли напружити нерви до краю.

— Кгрррм! Так. Умф! Не мені, дідові, уночі на сталевому морозі ганяти. Мало бракувало, щоби мене взагалі з Ящика не відпустили…