Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
— Ти ходив Шляхами Мамутів, П’єлко.
— Не знаю. Кажуть, що ходив. Тож певно ходив. Не пам’ятаю.
— Не пам’ятаєш, але… замерзло.
— Еге ж. Так і оце згодом: наступного дня сотники и десятники из исправников усім гуртом до Мрачнєтова з’їхалися й обстрілювати Батюшку Мороза здалеку почали: і як же він, побитий кулями, наче глина покришена, в землю кидався, на Шляхи Мамутів відпливаючи, але знову-таки поволі-поволеньки, в морозі, тож вони його баґнетами, киями, косами, залізяччям усіляким товкли й сікли, й кіньми топтали, й ланцюгами розривали, Боже мій, і каменюки на нього скидали, й так усім селом, і на переліг, і до лісу, аж якось нарешті він таки пірнув під землю, знесилений клапоть.
… А потім виплатили батькові моєму й матері моїй сто рублів золотом.
— Ах.
Мєфодій тер обличчям по склі в якомусь забутті, мало не в трансі, б’ючи себе стиснутим кулаком у груди.
— А я живий! Я живий! Сто рублів за зраду спасителя! Упаси Господь!
— Але він теж вижив, Батько Мороз, він теж живий.
П’єлка стиснув сині губи.
— Проминув, може, місяць — але мене там уже не було, бо відіслали мене родители до бабусі й дідуся під Вишній Волочок, — коли він урешті повернувся. Исправники давно вже поїхали були, тож ніхто не бачив, як він уночі виморожуватися почав, від колодязя, уранці уже майже на ногах стояв, але того разу не вдалося з ним порозмовляти, він не говорив уже більше людськими словами, тільки знаю, що ті, хто ще одразу вранці сіли в сани й утекли з Мрачнєтова, життя собі врятували, бо як жандарми приїхали туди за пару днів, то саму лише заморозь застали, крига, крига, крига, хати відчинені, викривлені, засніжені, меблі в бурульках, худоба скам’яніла, й жодної живої душі, жодного теплого тіла. Лише хрест великий із напівзамерзлих соснових колод стояв посеред села.
— Він забрав їх.
— Вони пішли.
— Усе село.
— Справедливо, Ваша Вельможносте, справедливо за зло на добро вчинене.
— А ти…
— Я, Ваша Вельможносте.., я Вашу Вельможність… я…
— Інший би помстився.
Він несамовито товк себе в худі груди.
— Мене… мене тягне, мене пече, мене палить. Щоби хотя слово. Але від кого? Від нього? Ну, навіть якби… чи він мені, чи я йому — що тут вибачати! Ви, Ваше Благородие, розумієте це? Я не розумію! — Він схопився за голову. — Я не розумію! Нічого!
— Тут немає пробачення, П’єлко. Є тільки сором.
Замерзло.
Не моглося, однак, безупинно не повертатися до гіркої думки: що то за прокляття Ізмаелеве — сто рублів, тисячу рублів, запроданий селянами, яким тільки добро приніс, запроданий рідним сином, виданий товаришем по роботі, «справжнім другом» — що за прокляття Ізмаелеве! — Невже на цьому заснована ота «структурна стала» характеру, що людей волею-неволею проти себе обертає, лють і гнів, й одразу в них збуджує, до явної зради врешті якимось таємним магнетизмом серця призводячи? «Сей буде дикий чоловік. Рука його проти всякого чоловіка, й усякого чоловіка рука проти його, й сидітиме він у всіх родичів своїх на шиї». Ізмаель, чоловік Істини, людинаабаас, жива теслектрична динамо-машина, божественна батарея тьмідини. «Подібними сильними характерами можна щиро захоплюватися і щиро їх кохати, але з ними неможливо жити». Важко навіть сказати, чи гірша в них доля у Літі, де вони можуть лише метатися між напівоманами, чи тут, у Зимі, в краї абсолюту. У всякому разі, не для життя це люди, не для життя…
— Посмотри, Мефодя…
— Ви, Ваша Вельможносте, мусите мене послухати, тікайте негайно…
— Ну.
Хтось постукав.
Вийшлося у коридор.
Камердинер знімав із пана Веліцького хутра й шарфи. Войслав зняв окуляри, підняв, аби поцілувати, Міхасю, котра, вже готуючись до сну, все ж негайно причалапала до татка, тягнучи за собою ганчір’яного ведмедика на ім’я Пан Топчей.
— Пане Бенедикте… — почав він над голівкою дочки, котра пищала йому в бороду, що він дуже зимний на дотик її щоки й носа.
— Дозвольте вас на слівце негайно, дуже пильно.
Він віддав Міхасю бонні.
— Я власне хотів вас… — сапнув він. — Бо саме перед виходом із фірми до нас дійшли дивні чутки, а ви сьогодні в урядових колах знову оберталися — ні?
— У мене тут чоловік, який каже, що годину-дві тому убили Шульца-Зимового. І, зважте, каже правду.
Пан Войслав заціпенів. Крига в розложистій бороді ще не встигла йому розтанути і виблискувала тепер іскристо на тлі виразного потьміту, оздоблюючи сріблом його мовчання.