Крига. Частини ІII–ІV

— Янголи вами опікуються, пане Бенедикте.

— Справді?

Він втиснув у руку згорнуту бумажку.

— Завтра о восьмій вечора. Вона пам’ятає Філіпа Ґерославського, брат, мабуть, розповідав їй про свою роботу. Вона поговорить з вами.

Прочиталося адресу. Перехрестя Амурської, неподалік Цветистой.

— Дякую.

Рубцями від пальців інженер почухав рубці на обличчі.

— Ви чули плітки?

— Які?

— Що писали в газетах, як сонные рабы тепер божеволіють. Начебто пхаються до Транссибу. Як пацюки. Ходять чутки про війну, але не з Японією.

— Це через Сяйва, пане Генрику, ви самі казали: під Сяйвом завжди так.

— У конторах Круппа, — вказав він великим пальцем на підлогу, — зранку паніка, Herr Direktor велів скуповувати сировину за будь-яку ціну.

— Мгм, у Цитаделі також тривожно. — Закурилося цигарку, подумалося. — Що ви про це думаєте?

— Побєдоносцев усерйоз погризся з Шульцом?

— Мгм. Ні, не це.

— Китайці?

— Я також читав про нові антиманджурські повстання. Але китайська народна партія щонайбільше зможе побрикатися на півдні, поза Кригою. Крига, Крига тримає, пане Генрику, що тут може змінитися?

Вийшлося перед сьомою, щоб встигнути до Раппапорта. Лєокадія Ґвуждж там більше не працювала, але все одно мусилося придбати одяг (на кілька розмірів більший, бо він збіжиться від морозу й вологи) й усе спорядження на подорож у серце Зими. Запакувалося усе це назад до саней, із саквами, торбами й найгроміздкішим пакунком, із сибірськими лижами (тобто, лижами, оправленими в шкіру оленів, із шерстю, спеціально укладеною у напрямку їзди, що із фаховою пристрастю продемонстрував продавець).

На Цветистую заїхалося уже потемки, навіть веселки мороскляних ліхтарів не могли проникнути крізь снігові заслони, на вулицях Міста Криги панувала біла арктична пітьма, про яку стільки читалося у мандрівників північними землями; біла пітьма, крім того, розмазувалася на окулярах у кашу, заправлену дивними барвами. Але людина звикає, людина перестає на це зважати. Форма, рух — це так. Решта втрачає значення. Бачиться не те, що бачиться, а те, що мозок розшифровує з хаотичної мазанини, мальованої на зіницях.

Вир — морська хвиля — хмара пір’я — тінь барви — постать п’ятиніжна, трирука — бестія Пєґнарова з гривою бурульною — чоловік стрибає на сани — молодик у легкій куртці, зі снігом у чорному волоссі, льодом на бровах і віях — хто?.. Він — Мєфодій Карповіч П’єлка, живий.

— Господин Ґерославський! Вони йдуть, щоб заарештувати Ваше Благородие…

Тільки це він і встиг крикнути, перш ніж пан Щекєльніков стиснув його у квадратних обіймах і потягнув із саней. Обидва звалилися у кучугуру. Підхопилося, скидаючи лижви й важкий сувій заячої ковдри, а невеликі пакунки полетіли просто на вулицю. Щекєльніков і П’єлка борсалися десь у сніговиці, невиразні форми, ведмідь і мавпа. Крикнулося раз і другий. У воротах кам’яниці Веліцьких спалахнуло світло. Це якісь здоровила з дрючками поспішають на допомогу. Затовчуть того П’єлку. Стрибнулося у ревучу пургу.