Суспільно-політичні твори

Певне, молодята б довели до кінця Мільтонову поему, коли б на перешкоді не став шлюб.

Звісно, рай був знайдений і дальший переклад ніяк не гармоніював із настроєм щасливої пари.

Весілля відбувалося незвичайно бундючно, хоч, ніде правди діти, нас, товаришів і приятелів молодого, через щось не запрохано на «келих шампану».

Це нам було прикро. Щоправда, ми таки належали до «ладанного елементу», якого молода, вихована в гарній аристократичній родині, не могла знести, але плебейський «ладан» зовсім нас не кортів і ми робили все, аби припасти до вподоби нашим славнозвісним патріотам і їх родинам.

Через те ми, хоч оддалеки, але щиро зичили щастя молодим і раділи, що їх шлюб дасть зразок щиро української патріотичної родини.

І ми прощали свою образу.

Зараз по шлюбі ми довідались, що наш приятель «многонадійний». Се нас трохи здивувало, бо він був звичайний собі ветеринар, що досить зле укінчив студії, і всі ми уважали його за дуже обмеженого тюхтія. Через те ми дуже раділи, що помилялись. Адже він був наш приятель і проміння його слави спадало й на нас. Правда, було в тім — «многонадійний» — щось неокресленого, щось навіть тривожного, і ми з великою нетерплячкою очікували більш певного означення. І справді, незабаром залунала чутка, що він «многонадійний» хімік. Це було щось пишне. З найбільшим ентузіазмом привітали ми цю звістку, пили за його здоров’я та блискучу будуччину й прохали його познайомити нас із його жінкою, а також дати змогу розглянути його, коли він працює у хімічній лабораторії. Він ласкаво і охоче згодився на останнє, але перше виразно відхилив, буркнувши щось за «жіноцькі примхи». На другий день ми з благоговінням роздивляли усякі каламарі, реторти та колбочки, удаючи, щоб зробити йому приємність, ніби ми страшенно боїмось, коли б часом десь не вибухло, щось не розірвалось... Він заспокоював нас, задоволено всміхаючись, і казав, що то зовсім не страшно, хоч, справді... іноді буває... треба розумітися на речах... Тим часом Яцуня — один з нашого товариства — незручно узявши якийсь тонесенький каламарчик, роздавив його і голосно скрикнув. Тоді він знов почав заспокоювати Яцуню, що бідкався над побитим склом, і навіть, надівши покрівець, показав нам, як хіміки добувають кислець... Ми вийшли з його лабораторії зовсім певні, що його дожидає велика слава й блискуча будуччина.

Ми постановили увечері зійтися усім докупи у пив’ярні, і він теж обіцяв прийти випити з нами пива. Був він красномовний, незрівнянний бесідник на різного роду торжествених обходах та бенкетах з обов’язковими тостами. Коли всі теми були вичерпані, коли вже всі патріоти висловили свої «най-щиріші, найпотайніші жадання» і ніхто не підводився до бесіди, тоді ми підштовхували нашого приятеля і підбадьорювали словами: «Панове, тихо! Д[оброд]ій Тарадієнко має виголосити бесіду! Тихо-бо! Тарадієнко просить слова!» І він починав говорити. Його незмінна улюблена тема була про «сонячні плями»; але щоразу він розвивав її краще, ніж попереду. Він проводив звичайно паралель між сонячними плямами і нашою нацією. У цих плямах він добачав з великим дотепом найліпші докази того, що нашій нації належить велика будуччина. На самому цікавому місці, коли мізки всіх даремно напружувались, аби збагнути всю глибінь його думок, він уривав і сідав з усміхом на устах, не докінчивши своєї астрономічної промови. Але всі були задоволені, і по його промові запановувала загальна веселість і всі пили здоров’ я Тарадієнка. Взагалі, він був людиною не говіркою, але жартівливою, і його «фізичні дотепи» викликали голосний регіт. Зібравшись гуртом у пив’ярні, ми вже заздалегідь сміялися, але вийшло даремно, бо він не прийшов. Жінка не випускала його увечері з хати. Се зіпсувало нам гумор, і Яцуня став зі злості сумніватися, щоб той «туман вісімнадцятий» міг бути вченим, коли він не тямить того, що він у жінки під черевиком. Ми гуртом