Неболови
- Автор: Ілюха Юлія
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-722-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Неболови». Краткое содержание книги:
ISBN 978-617-690-722-0
© Ілюха Ю., 2016
© ТОВ «Видавництво “Віват”», 2016
Марина заточилася назад, як від удару навідліг. Скроні стиснуло тугим обручем, серце бухкало, як барабан в оркестрі, тіло тремтіло — від слабкості та гніву.
— Та як… як ти смієш мені таке у вічі казати?! Ти сина мого вбив! Його ні п’ять тисяч, ні п’ять мільйонів не повернуть! — закричала несамовито, врешті давши волю своєму горю, випустивши його назовні.
— Так, заспокойтеся. — Савченко випростав уперед руку, захищаючись від неї. — Бачу, розмови в нас не вийшло. Криком горю не допоможеш. Візьміть гроші — і розійдемося з миром. Вам же так буде краще. Не захочете по-доброму — будете мати справу з моїми адвокатами.
Марина істерично схлипнула і змовкла, затиснувши рота рукою.
— У тебе діти є? — спитала ледве чутно.
— Є чи нема — це вже моя справа, — відповів ухильно.
Намагаючись зрозуміти, що коїться в Савченка в душі, Марина уважно дивилася на нього. Той усім своїм виглядом демонстрував, що розмову закінчено, нетерпляче переминався з ноги на ногу. Ані крихти співчуття, лише відчужена маска, яка міцно проросла в м’язи обличчя, та легке зніяковіння від того, що його піймали на гарячому, як школяра в чужому саду з краденими яблуками за пазухою.
— Не дай Бог тобі колись опинитись на моєму місці, — промовила скоріше собі, аніж йому, рвучко зробила крок уперед і вийшла з яскравої плями ліхтаря в густу темряву безлюдної вулиці.
День за днем Марина, здавалось, приходила до тями. Знову сама порала скотину, здавала молоко та рятувалась у звичній для себе роботі, на яку щедрий був перемінливий березень: потроху вигрібала листя в садку, обрізала малину, пофарбувала вікна в біле, заходилася на новий лад переставляти меблі в хаті. Робила це механічно, аби чимось зайняти руки. Якби ж то так просто було зайняти і голову! Думки про сина точили її, наче шашіль. Уночі мучилася безсонням, часто до ранку дивилася в стелю запаленими очима, прокручуючи в уяві вигадані кінофільми зі щасливим кінцем — за таким сценарієм міг би закінчитися той трагічний вечір. Якби вона тоді вийшла стрічати сина, як робила завжди… Якби він не поспішав додому, щоб розділити з нею радість… Якби не те стажування в Америці… Якби, якби, якби…
Крутилася в ліжку, відбиваючись від цих нескінченних «якби», наче від набридливих комарів, відчуваючи, як із кожною хвилиною без Ромчика росте всередині ненависть до його вбивці. Коли ж ненадовго засинала, бачила сина. Не щасливим, яким він був за життя і залишився на численних фото, що Марина порозставляла по хаті, а похмурим, немов згаслим, із сивим волоссям і посірілою шкірою, яка вже не світилася мереживом ластовиння. Ромчик проходив повз неї та зникав у тумані, а Марина хотіла його гукнути, повернути назад, але щойно вона розтуляла рота, як густий туман ватою забивав їй легені. Прокидалася вся мокра від поту і до ранку знову не могла склепити очей.
Хтось порадив читати Біблію. Попоравши господарство, вечорами вона тепер вдягала окуляри і гортала сторінки. У Бога не вірила, але шукала для себе спокою в Книзі Книг. «Перелом за перелом, око за око, зуб за зуб; як він зробив пошкодження на тілі людини, так і йому потрібно зробити». Цей рядок зі Старого Заповіту засів у її мозку іржавим цвяхом, і з кожним новим днем дедалі глибше вгрузав у свідомість. Уперше в житті Марина жагуче бажала смерті для іншої людини, і це відчуття її навіть не лякало. Око за око, зуб за зуб. Смерть за смерть.
Бачили, як вона щоранку ходить до сина на кладовище, щось каже, поправляє вінки на могилі, цілує хрест, прощаючись, та йде додому, чорна, як ворона, у своєму горі.
Після зустрічі із Савченком Марина не виходила в місто, а тут вирішила сходити на базар — завтра сороковини, годилося справити поминки. Повернулася звідти як з хреста знята. Співчутливі погляди знайомих пекли спину, пропалювали одяг, здавалося, залишаючи на ньому дірки з обвугленими краями. Від цих поглядів Маринине серце ятрилося наскрізною зболеною раною, кипіло густою гарячою кров’ю. Воно ще жило, ще пульсувало, але сама вона була мов та рослина, що буяє влітку і відмирає в передчутті зими. Її зима вже настала — утративши сина, Марина втратила себе.
Прийшла сусідка Ліда, що зголосилася допомогти приготувати частування на поминки. Доки куховарили, випили по п’ятдесят грамів за упокій душі Ромчика — сердешна Ліда, бездітна вдова, тікаючи від самотності, дедалі частіше заглядала в чарку і вже не могла прожити ані дня без цього допінгу. Із того, як у неї розв’язався язик, Марина зрозуміла, що «заряджатися» Ліда почала від самого ранку.