Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

5

Ще дві ночі ми йшли до чорно-рожевих пісків величного моря. На ранок третього дня ступили на берег. Напередодні увечері вдало проскочили перед носом невеличкого загону. Одначе ми не дуже поспішали виходити на видноту, поки не було точно знайдено потрібне місце — Фаєла-біонін — тобто Сходи до Ребми, звідки, швидко й безпечно, ми зійшли б до самісіньких сходів.

Вранішнє сонце відкидало міріади сліпучих іскор на колихкі піняві води, їхній танок сліпив наші очі, тож годі було роздивитися, що ж ховається там, під поверхнею. Два дні ми харчувалися тільки фруктами, котрі запивали водою, і я був голодний як вовк, однак усе забув, побачивши берег — широкий, похилий, помережаний смугами, з несподіваними поворотами та підйомами коралових, оранжевих, рожевих і червоних барв; із вкрапленнями черепашок, корабельних уламків та дрібних, до блиску відшліфованих водою камінців. Море за берегом, блакитно-золотисто-пурпурове, то здіймалося, то опускалося з лагідним хлюпанням, і радісно струмів під фіолетовими небесами легкий, благословенний бриз.

Гора Колвір у сяйві світанку, що в усі часи тримала Амбер, наче мати дитя, була миль за двадцять ліворуч, на північ од нас. Сонце позолотило її, накривши місто веселковою вуаллю. Позирнувши на цю гору, Рендом скрипнув зубами й відвернувся. Напевне, я зробив те саме.

Дейдра торкнула мене за руку, махнула головою та пішла на північ, паралельно до лінії берега. Ми з Рендомом рушили за сестрою. Наскільки я міг зрозуміти, мали йти, поки не трапиться відомий їй орієнтир.

Пройшли зо чверть милі, коли раптом здалося, що земля під ногами легенько двигтить.

— Коні гупають! — просичав Рендом.

— Дивіться! — вигукнула Дейдра. Задерши голову, вона вказувала на якийсь предмет угорі.

Я поглянув туди.

У небі над нами ширяв орел.

— Ще далеко? — поцікавивсь я.

— Он до тієї купки, — показала Дейдра, і футів за сто від нас я побачив невелику, футів вісім заввишки, усічену піраміду, що була складена з великого сірого кругляка, битого вітром, піском і водою.

Стукіт копит поближчав, а потім озвався мисливський ріг, хоча й не таким звуком, як у Джуліана.

— Мерщій! — крикнув Рендом, і ми всі троє кинулися бігти.

Коли подолали кроків з двадцять, орел спустився. Він шугонув на Рендома, але той виставив клинок і махнув перед птахом. Тоді орел накинувся на Дейдру.

Видобувши меч із піхов, я спробував ударити пернатого нападника. Полетіло пір'я. Орел злетів — і знов упав на нас, і цього разу мій клинок ударивсь об щось тверде. Птах ніби впав, однак сказати це напевне я не міг — нам було не до нього. Цокання копит стало вже чітким і гучним, а ріг лунав зовсім близько.

Ми порівнялися з пірамідою, і Дейдра, повернувши праворуч, побігла в бік моря.

Я не збирався перечити людині, котра, схоже, знала, що робить. Продовжуючи бігти за нею, краєм ока побачив вершників.

Вони були ще далеко, але їхні коні щодуху скакали морським берегом. Валували собаки, сурмили роги, а ми з Рендомом гнали, наче очманілі, й, слідом за сестрою, з розгону влетіли у пінявий приплив.

Були вже до пояса у воді, коли Рендом сказав:

— Якщо залишуся тут, то мені смерть, а піду з вами — також смерть.

— Перше неминуче, — сказав я, — у разі ж другого, можливо, вдасться щось придумати. Ходімо!

І ми пішли. Ступали якоюсь кам'янистою поверхнею, котра спускалась у море. Я не знав, як будемо дихати, коли весь час ітимемо по ній, та, схоже, Дейдру це нітрохи не тривожило, і мені довелося вирішити не забивати собі голову марними переживаннями.

Щоправда, виходило це в мене так собі.

Коли вода завирувала вже на рівні голови, я не на жарт стривоживсь. Однак Дейдра вперто ступала вперед, спускаючись дедалі нижче, і я йшов за нею, а за мною — Рендом. Щокілька футів дно робило уступ. Ми спускалися величезними сходами, і називалися вони, я пригадав, Фаєла-біонін.

Ще крок — і мене з головою накриє вода, а Дейдра вже зникла під поверхнею хвиль.

Отож, я вдихнув повні груди повітря, ступив крок уперед — і море зімкнулося наді мною.

Сходи тягнулися під водою, і я йшов по них далі. Вода зовсім не виштовхувала вгору, наче поплавок, і мене це неабияк дивувало. Моя постава залишалася прямою, і я спокійно крокував сходами, немов вони були не в морі, а на земній поверхні, хоча вода й уповільнювала рухи. Цікаво, розмірковував, а що буде тоді, коли я вже не зможу стримувати дихання?

Над головами Рендома та Дейдри підіймалися бульбашки повітря. Я намагався зрозуміти, що ж обоє там роблять, однак мені це не вдалось. Їхні груди підіймалася та опускалися, мовби нічого й не сталося.

Коли від морської поверхні нас відділяло вже футів з десять, Рендом, який тримався ліворуч, обернувся до мене — і я почув його голос. Відчуття було таке, немов я притиснувся вухом до дна ванни, і кожне його слово долітало, наче звук від удару, коли хтось гамселив по її стінці.