Любові полум’я

— На один, будьте добрі панянко, передайте будь-ласка, — дідусь тримав у руках дві гривні.

— Так, звичайно, — Віола посміхнулася йому у відповідь і передала гроші до водія.

Завжди мріяла саме про таку подружню старість. Та й хто врешті-решт прагне жити, як пес з котом, у постійних приріканнях і суперечках. А саме таким чомусь стає наприкінці життя давно одружених людей. Діти виростають і пускаються у багатовимірний світ, залишаючи батька й матір удвох. І тут виявляється, що ці двоє вже зовсім не ті, ким вони були на початку їх спільної дороги. Виявляється, що це зовсім чужі, байдужі одне одному люди з різними інтересами і захопленнями, якщо такі ще залишилися. Те, що їх об’єднувало, зникло і починається колотнеча, непримиренна війна за свою індивідуальність і небажання миритися з потребами своєї половини. Жінки з віком стають більш настирними, вимогливими і черствішими. Натомість, мужчини робляться більш поблажливими і відстороненими. Вони, ніби міняються ролями у спільному житті. Та саме байдужість лякала Віолу найдужче.

Враз вона збагнула безнадійно банальну річ: їхній шлюб з Андріаном вже себе вичерпав. Їм навіть не знадобилося для цього прожити разом ціле життя. Це сталося передчасно. Подумала, напевно це давало їм обом можливість на ще одну спробу. І саме це стало для неї прозрінням. Це сталося так само непомітно, як дитина виростає зі своєї люльки; як поволі спорожнюється бокал вина; як закінчується світловий день і сонце спокійно заходить за обрій, щоб на ранок знову з’явитися у новому дні і можливо сяяти ще яскравіше, ніж учора. Так, саме так — вона перестала сяяти своїм внутрішнім сяйвом. Припинила мріяти про велике майбутнє, у якому була впевнена ще зі своїх перших кроків у вокалі. Вона приземлилася, застрягла на витку сімейних турбот і розчинила себе у просторі і часі. Забулася, зайшла за хмари повсякдення.

Але не шкодувала ні за чим. У її подружньому житті було усе: перше захоплення і кохання. Не пристрасне, не до болісного щему у грудях, але таке спокійне і дружньо-лагідне, навіть стримане. Та й усі довкола кажуть, що треба тліти, а не горіти, особливо у шлюбі. Так і було у них із Андріаном. Згодом і це минуло, замінившись почуттям обов’язку. Народилася Орися — плід їхньої колишньої любові. І тоді, навіть, здавалося повернулися ті згаслі емоції. Але то був обман, марево… серед пустелі байдужості. Бо все вмерло, перетворилося на порох і розвіялося вітром років. Тепер Віола це гостро відчувала. Бо ні їй не було діла до нього, ані йому до неї. Кожен існував сам по собі. Жив своїм життям. Їх об’єднували тільки Орисині ранки у садочку, поїздки до батьків на Різдво і Пасху і рідкі зустрічі з Андріановими друзями. З сім’ями Віолиних подруг він бачитися уникав.