Любові полум’я
- Автор: Нікалео Ніка
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Аверс
- ISBN: 978-966-8386-94-7
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Любові полум’я». Краткое содержание книги:
Цей роман зворушить і розчулить кожного, хто коли-небудь кохав, або ненавидів, або мріяв і наполегливо йшов до своєї мети.
У цьому, що так сталося, не винуватила себе. Хоча б у цьому. Не було їй у чому собі тут дорікати. Була бездоганним продуктом закладених у дитинстві обмежень: «повинна — не можна — що ж то скажуть люди». Там не було місця для особистого «я»: я хочу — я маю право — я є!
І мама, і батько Віоли були сільськими вчителями, місцевою інтелігенцією. Щиро і самовіддано вірили у біблійні постулати, як-то і є зазвичай з такими людьми. Доньку свою виховували у строгості і скромності. Намагаючись прищепити їй почуття обов’язку, поваги до старших, цнотливості у помислах і діях. Самі заклопотані зранку до пізньої ночі на роботі і городах, щоб усе — своє, свіженьке, з грядки. Не дбали про те, щоб навчити її просто бути щасливою. Та й чи знали секрет цього щастя?! Просто любили свою дитину і давали їй усе, що могли. Віола мала можливість відвідувати усі гуртки, які тільки хотіла. Згодом стала співачкою, як про те й мріяла. І ось тепер настало таке попрання усього того, що її навчили і вклали у неї.
Що скажуть батьки, хвилювало її найбільше, мучило і терзало. «Хто терпен — той спасен!», полюбляла повторювати Віолина мати. І якщо б раптом пішла назустріч своїм почуттям і бажанням, вони осуджуватимуть її за непостійність, за несерйозне ставлення до своєї сім’ї і шлюбу. Вона, ще нічого не зробивши, вже почувала себе злодійкою і фальшивкою, удаваною святою, що прикривалася маскою доброчинності у той час, коли виношувала підлі наміри і плани. Страждала вже від самих тих думок.
Батьки переконуватимуть, що поводить себе, як інфантильна, емоційно незріла особа, як шльондра, як взагалі невідомо хто! Бо це — не кохання. Це — тимчасове захоплення, яке мине і навіть згадки не залишить по собі. Знала усі їхні доводи наперед. Та, звісно, вона і не збиралася ставити їх до відома своїх переживань, а лише подумки вела з ними діалог. Здається, боялася їх несхвалення, як школярка. Але ж Віола вже давно доросла жінка. І має право і навіть повинна вирішувати такі питання сама. Злостилася на себе за такі думки. Саме ці переживання і здавалися їй інфантилізмом.
Кохання… Яким живим стало тепер це слово для неї. Яким глибоким, болючим і майже пекельно відчутним став його смисл. Хотіла вирвати той біль із своїх грудей, але і не бажала його позбутися водночас. Їй так хотілося, щоб хтось замість неї прийняв рішення. Але обов’язково правильне рішення, щоб припинилися ці муки. Притлумити у собі цю бурю чи віддатися на волю такого болісно-солодкого почуття?
А може це саме те єдине кохання, що трапляється лише обраним?! Чому кожен із нас переконаний в особистій неповторності і неординарності усього, що із ним відбувається? Чому, закохавшись, ти впевнений у тому, що це — назавжди? Що ніхто і ніколи так палко і самовіддано не любив. Усі інші підвладні низьким емоціям і примітивним інстинктам. А твої почуття — неземні, високі, унікальні. І що об’єкт твоєї любові відтепер повністю і беззаперечно належить тобі. Що усе це — нетлінно! Чому?
Чому ми даємо обітницю вірності і покори одне одному при шлюбі? Чому нас примушують це робити, наперед знаючи, що у майбутньому ми напевно не раз спіткнемося із коханням. І не факт, що воно не стане фатальним, таким що розкрає серце навіть не навпіл, ні! Воно потлумить і розгамселить його по усій душі. Воно розпотрошить усі мрії і сподівання, підкорюючи їх тільки собі, прив’язуючи їх тільки до своїх егоїстичних прагнень і орієнтирів. Воно зробить із тебе м’яку, переспілу грушу, що впавши з дерева лише чвакне, видавши смачний солодкий подих свого перенаповнення цим почуттям. Воно, як підступний вірус проникне в кожну клітину твого тіла і тектиме венами й артеріями, отруюючи увесь організм. Це — гірше, ніж наркотик, це — страшніше за смерть. Бо хворий щомиті відчуває, як помирає, коли поруч немає того, хто тебе так солодко мордує; і знову, ніби народжується, тільки-но бодай почує його голос. Це почуття не дасть жити твоїм злагодженим і вистояним життям, поправши усе те, що було міцним, як граніт, і непорушним у своїй святості, як біблійні заповіді. Воно заступить тобі очі багряною пеленою пристрасті і шалу, гірко-солодкого болю і примарності усього реального. А може і не реального, а такого, що відбувалося не з тобою і не з твоїм життям, а десь там далеко, на краю Ле Гуінівської Ойкумени. І хто тоді тобі підкаже, де ж насправді ти маєш бути, на якому березі тієї ріки, що розлилася, наче Дністер попід мурами Галича, встидаючи його совість за нікчемне нидіння, позбавлене славетного минулого.
Віолине зболене серце стогнало у чавунних лещатах почуття, як звір, загнаний у майстерно розставлену, несподівану пастку. Вона стишила плейєр і підсвідомо з усіма вийшла на кінцевій на Сихові. Мороз дужчав і ліпив з крапельок на її пальто вигадливі сніжинки. Хурделиця крутила білим покривалом, як наречена фатою у весільному танці. «Ніколи, ніколи!», чула спів дерев під вітром. «Забудеш, забудеш!», рипів під її ногами сніг. А у вухах звучала музика далеких гір.