Небо, повне зірок
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Небо, повне зірок». Краткое содержание книги:
— А хіба шеф і старпом не мають свого шатла? — поцікавилася Марсі.
— Взагалі мають. Тільки не шатл, а суборбітальний літак. І завеликий, щоб садовити його де завгодно. Тому довелося летіти в аеропорт, а там узяти флаєр.
Як виявилося, я поквапився з висновками. Коли флаєр приземлився, з нього вийшли не Краснова зі Штерном, а кремезний чоловік років сорока, в темно-синьому мундирі Зоряного Флоту з погонами капітана другого ранґу. Він розгонистим кроком рушив мені назустріч і по-дружньому обійняв мене.
— Привіт, кеп.
Це сказав не він, це сказав я. А він відповів:
— Привіт, Еріку. Давненько не бачилися.
— Так, давненько. Майже рік. Постійно розминаємося. А ти коли прилетів?
— Три години тому. Як побачив на причалі твій „Кардіф”, то найперше вирішив відвідати тебе. — Він перевів погляд на Марсі, що скромно стояла осторонь. — Чув, у твоїй команді поповнення.
— Атож, — підтвердив я і представив їх одне одному: — Третій пілот Марша Хаґрівз, яка воліє, щоб її називали Марсі. Капітан Андрій Бережний, командир корабля „Амстердам”, де я служив до переведення на „Кардіф”.
— Дуже мило, Марсі, — приязно мовив Бережний, простягнувши їй руку.
Вона потисла її й чемно відповіла:
— Рада познайомитися з вами, сер. Капітан Мальстром багато про вас розповідав. Казав, що саме ви навчили його бути командиром.
Бережний усміхнувся й похитав головою:
— Ерік перебільшує. Я нічого його не навчав, він сам навчався — на моїх помилках.
Ми пройшли в дім, я приготував для гостя його улюблений мартіні, собі взяв холодного пива, а Марсі вдовольнилася помаранчевим соком. Бережний розпитував про мої справи, я відповідав йому, сам ставив питання й одночасно сушив собі голову над причинами його несподіваного візиту.
Подив викликав не сам факт, що мій колишній капітан вирішив навідатись до мене. Навпаки — я б дуже здивувався, якби він проіґнорував мою присутність на Есперансі й не зазирнув у гості. Від самого початку моєї кар’єри Андрій Бережний опікував мене, а згодом, попри різницю у віці, ми навіть стали друзями. Особливо в останні роки спільної служби, коли він був капітаном, а я — його старшим помічником. Відтоді, як я отримав призначення на „Кардіф”, ми бачилися вкрай рідко, але це не вплинуло на наші дружні стосунки — ми завжди були раді зустрітися й поспілкуватися.
А проте, мені видалася підозрілою квапливість, з якою Бережний прибув до мене, навіть не зазирнувши до себе додому, — часу йому вистачало лише на те, щоб пересісти в Есперо-Сіті з рейсового шатла на літак до острова Болівара. Крім того, він не попередив про свій візит, хоча йому нічого не варто було подзвонити мені й домовитися про зустріч. Ішлося зовсім не про ввічливість, просто був ризик даремно пролетіти кілька тисяч кілометрів і не застати мене вдома (наприклад, завтра я збирався відвезти Марсі та Симона до столиці, показати їм й інші великі міста планети). Що більше я думав про це, що довше розмовляв з Андрієм, то міцнішими ставали мої підозри, що з ним не все гаразд. Але що саме — збагнути не міг.
Близько шостої з пляжу повернувся Симон і, дізнавшись, що в нас такий гість, запропонував на сьогодні відмовитися від готової вечері з ресторану, а влаштувати барбекю. Його ідея була одностайно схвалена, і решту до настання темряви часу ми провели на галявині перед будинком, підсмажуючи на грилі шматки здобреного спеціями м’яса і тут-таки з’їдаючи їх. Бережний був балакучий, багато жартував і взагалі вдавав з себе саму безтурботність, проте я вже не сумнівався — його щось гнітить. І то дуже сильно…
Коли наш бенкет на відкритому повітрі закінчився, ми прибрали на галявині, повернулися в дім і на десерт поласували яблучним пирогом з чаєм. Потім Симон і Марсі подалися до вітальні, а ми з Бережним пройшли в патіо і влаштувалися на лаві біля басейну.
У тропіках ніч настає швидко, і на той час уже геть стемніло, а в небі яскраво засяяли зорі. Кільки хвилин ми сиділи мовчки, нарешті Андрій трохи меланхолійно промовив:
— Чудові в тебе дітлахи, дуже славні. Як почуваєшся в ролі татуся?
— Непогано, — відповів я. — Зовсім непогано. Утім, не впевнений щодо „татуся”, а от старшим братом для Марсі та Симона я точно почуваюсь. Та й вони ставляться до мене не лише як до свого начальника.
— Так, це помітно, — кивнув Бережний. — Щаслива ти людина. А я… — Він помовчав, потім сказав тихо, майже пошепки, але ці його слова пролунали в моїх вухах як оглушливий гуркіт грому: — Еріку, мене зачепила „зорянка”.