Небо, повне зірок

Правда, попервах Марсі з Симоном поводилися сторожко й не ризикували віддалятися від берега, дарма що обоє плавати вміли — у Зоряній Школі були басейни і всі учні обов’яково складали залік з плавання. Просто вони потребували часу, щоб звикнути до безкрайнього водного простору, адже Симон досі зовсім не бачив моря, а Марсі, хоча й зростала на острові Мелвіл, проте це був острів на крайній півночі Канади, далеко за Полярним колом, тож навряд чи там хтось купався навіть у самий розпал літа.

Зрештою вони посміливішали, поступово стали відпливати чимраз далі від берега, а згодом мені вдалося підбити Марсі на заплив через усю лаґуну аж до піщаного бару, що відмежовував її від відкритого океану (Симон відмовився брати в цьому участь і спостерігав за нам з берега). Назад ми вирішили плисти наввипередки, і Марсі мало не виграла — лише на останньому ривку мені вдалося обігнати її.

Коли ми повернулися на пляж, то виявили, що за нашої відсутності Симон завів знайомство з кількома підлітками років чотирнадцяти — п’ятнадцяти. У них зараз були канікули, і вони хутенько прибігли до Перлистої лаґуни, як тільки по острову розійшлася звістка, що я привіз з собою двох юних астронавтів. На відміну від землян та марсіан, мешканці зоряних колоній ставилися до нас, резистентних, здебільшого доброзичливо. Хоча, звісно, заздрили нам, але їхня заздрість переважно була позбавлена злостивості, не забарвлена в чорний колір.

Хлопці та дівчата запросили до свого товариства й Марсі. Вона приєдналася до них не надто охоче, почуваючись дещо скуто й непевно. Загалом Марсі нормально ладнала з дорослими, але погано уявляла, як триматися зі звичайними дітьми свого віку. Я чудово розумів її, бо й сам після школи був таким дикуватим.

Зате Симон не мав жодних проблем у спілкуванні з однолітками, що дивились на нього, як на героя. Він до того захопився, що навіть забув про свій намір приготувати нам обід. А коли згадав і став квапити нас з поверненням, я рішуче оголосив, що сьогодні ми обідаємо не вдома, і за годину відвів його з Марсі до ресторану „Акапулько”. Скуштувавши тамтешні страви, Симон мусив визнати, що місцеві кухарі знаються на своїй справі.

— Тому, — сказав я, — нічого з нами не станеться, якщо ми замовлятимемо їжу тут. Зараз ти у відпустці, Симоне, тому розслабся й відпочивай.

Проте Симон так легко не здався. Після тривалої суперечки він поступився вечерею, згодом мені вдалося відмовити його від приготування обідів, а от у сніданок він учепився намертво. Врешті я зрозумів, що подальших поступок від нього не доб’юся, і погодився на такий компромісний варіант.

А надвечір мені подзвонила Краснова і стала розпитувати про моїх підопічних, плекаючи надію, що вони вже набридли мені і я буду радий їх спекатися. У відповідь я засмутив її, запевнивши, що радо подбаю про Марсі з Симоном до закінчення відпустки. Краснова дуже любила дітей, проте власних заводити не поспішала, хоча Штерн її постійно вмовляв. Вочевидь, вона побоювалася, що материнство зашкодить її кар’єрі, і, треба сказати, мала на це вагомі підстави. Керівництво Зоряного Флоту взагалі неохоче призначало жінок командирами кораблів, а жінок з дітьми — майже ніколи…