Небо, повне зірок
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Небо, повне зірок». Краткое содержание книги:
Сам же Штерн, як і я, завжди мріяв стати астронавтом-дослідником, а перейти на „Че Ґевару” означало для нього відмовитися від своєї мрії і до кінця кар’єри займатися вантажними перевезеннями. Власне, він би давно отримав призначення в Дослідницький Департамент, коли б не висував, як неодмінну умову, переведення разом з ним і дружини. А з цим виникали проблеми…
Коли ми пришвартувались і виконали всі необхідні дії з переведення систем корабля в режим стоянки, я оголосив екіпажеві про початок семиденної відпустки — саме стільки ми заробили під час рейсу за маршрутом „Есперанса — Земля — Цефея — Земля — Есперанса”. Невдовзі всі члени команди залишили борт „Кардіфа”, кваплячись роз’їхатися по своїх домівках (Марсі, Симона та Мілоша взяли під свою опіку Краснова зі Штерном), і тільки я один затримався: по-перше, капітан завжди покидає корабель останнім, а по-друге, мені ще належало зустрітися з інспектором по вантажах. Як командир корабля, я одночасно виконував обов’язки суперкарґо, і якщо за баржу ніс відповідальність як за одне ціле, то за вантаж у трюмах мусив відзвітувати мало не поштучно.
Протягом години всі документи було оформлено, і станційні працівники взялися за розвантаження. А я, прихопивши з каюти дві валізи, вийшов з корабля через пасажирський люк і тунелем рушив до терміналу.
Там на мене чигав сюрприз: у кріслах попід стінкою сиділи Симон та Марсі, а поруч на ґравіплатформі лежали їхні валізи з речами. Перед моєю появою Симон, схоже, дрімав (за нашим бортовим часом був уже пізній вечір); Марсі доїдала морозиво, вочевидь, куплене десь на станції.
— Отакої! — промовив я заскочено. — Невже Краснова та Штерн загубили вас і нічого не помітили?
— Ні, кеп, — відповіла Марсі трохи збентежено. — Вони самі нас відпустили.
— З якого це дива?
— Ну… взагалі, я запитала в них, як би ви поставилися до того, щоб я пожила у вас…
— І я також, — додав Симон.
— Ага, — підтвердила Марсі. — Тоді й Симон сказав, що хоче до вас. Спочатку старпом була проти, але шеф її переконав. Мовляв, це піде вам на користь.
— Ясно, — протягнув я розгублено. — Гарненькі справи!
— Ви незадоволені? — стривожилась Марсі.
— Ми вам заважатимемо? — майже одночасно з нею запитав Симон. — У вас немає для нас місця?
— Та ні, тут без проблем, — запевнив я їх. — І місце для вас знайдеться, і заважати не будете. Просто… просто я боюся, що не зможу подбати про вас як годиться.
— А навіщо? Ми самі про себе подбаємо, — жваво заперечила Марсі. Вона встала з крісла й викинула обгортку від морозива в найближчий утилізатор. — Ми ж не діти, кеп.
— Вам буде нудно зі мною, — продовжував відбиватися я, втім, не дуже енерґійно. — А у Штерна багато родичів, що мешкають поблизу, серед них купа племінників і племінниць, декотрі вашого віку…
— Отож-то, — промовив Симон. — Це мене й лякає. Зовсім не те, що багато людей, а те, що всі вони один для одного свої, і серед них ми будемо чужими.
— Точно, — підтримала його Марсі. — Коли шеф розповідав про свою численну рідню, я зрозуміла, що для мене це буде занадто. І для Симона також, — додала вона, щойно той розкрив рота. — От Мілошу все по цимбалах, він замкнеться в своїй кімнаті й займатиметься там з ранку до вечора. А ми з Симоном хочемо просто відпочити. Ви якось казали, що мешкаєте на острові в тропіках, запрошували нас погостювати. — Вона променисто всміхнулася. — Ну от ми й збираємося до вас завітати. Тільки прямо звідси, а не від шефа та старпома.
Не стримавшись, я всміхнувся у відповідь:
— Що ж, прошу до мене в гості. Тільки ви не подумайте, що я не радий вам, просто все це звалилося на мене геть несподівано. Хоча б попередили.
— Старпом пропонувала зв’язатися з вами, — відповів Симон. — Але шеф відмовив її. Сказав, що тоді ви спробуєте викрутитися.
— Авжеж, він добре мене знає, — сказав я, поставивши свої валізи на ґравіплатформу. — Гаразд, ходімо.
Інші члени нашої команди мешкали на Юкатанському материку, тому полетіли зі станції на рейсовому транспорті в Есперо-Сіті, столицю планети. Мій же дім знаходився на острові Болівара посеред Карибського океану, і щоразу, покидаючи Есперансу, я залишав у станційному анґарі невеликий чотиримісний орбітальний шатл, який дозволяв мені швидше дістатися додому.